Розділ ІІ. Катріона. Те, що лежить на столі

Катріона Мерфі вдруге за ранок перечитувала той самий абзац у «Нью-Йорк Таймс» і знову не второпала, про що він. Це її дратувало. Вона не звикла, щоб власні думки не слухалися її. Дівчина сиділа на кухні батьківського будинку у Вудгейвені, у кутку під вікном, звідки було видно вулицю й хвіртку. Чайник давно закипів на плиті, благаючи свистом про те, що його потрібно зняти. Годинник над плитою показував пів на сьому ранку. Батька вдома не було з учорашнього ранку, Катріона була сама вже цілий день.

Таке траплялося і раніше. Детектив Шон Мерфі за тридцять років служби привчив родину не питати, де він і коли повернеться. Але раніше він приходив на світанку втомлений, пропахлий тютюном і чужими коридорами, й мовчки пив каву. Останні два роки він приходив іншим — збудженим і наляканим водночас, як людина, що несе в кишені щось гаряче і боїться вийняти.

Катріона склала газету вчетверо, розправила пальцями згин і поклала на стіл рівно по краю. Зняла чайник з плити і залила окропом трав’яний настій. Їй було вже двадцять сім. У коридорі, на комоді, стояла фотографія в срібній рамці. Там був її наречений Джордж — у військовій формі, усміхнений, трохи круглолиций, із розтріпаним чубом, який не вкладався жодною помадою. Він загинув шостого червня сорок четвертого року на французькому пляжі, назви якого вона довго не могла вимовити. Лист від військового командування прийшов у липні. Вона прочитала його стоячи на ґанку, склала навпіл і простояла там ще годину, доки тато не вийшов і не взяв її за плечі.

Відтоді минуло два роки. Вона вже не плакала щодня. Але на Джорджевих поминках пообіцяла собі, що більше ніколи не прийме пропозицію про одруження, не одягне фати, але й не матиме розбитого серця вдруге. Родина, звісно, плекала інші плани на Катріону. 

— Дитино, тобі скоро двадцять вісім, — сказала якось нещодавно тітка Мейв після меси, обтрушуючи Катріоні комір. — Гарні хлопці не чекають довіку. 

— Я й не просила їх чекати. 

— Дівчина у твоєму віці має думати про дім і дітей. 

— Дівчина у моєму віці думає про те, як вижити в сучасному політичному становищі, тітонько. Поправте свою шаль, вона з'їхала.

Тітка Мейв машинально поправила шаль, прошепотівши щось про «ці нові звичаї». Катріону це занепокоєння не обходило. Вона давно помітила: люди охоче підкоряються тому, хто говорить так, наче інакше не буває.

Мабуть, тому вона й була найкращою стенографісткою в міській раді Вудгейвена. Щопонеділка й щосереди вона сиділа в кінці довгої зали засідань, з блокнотом на коліні, і за її олівцем не встигав жоден оратор. Радники, звичайні жителі, що прийшли на прийом, говорили довго, плутано й нудно, а вона записувала кожне слово так, як воно було сказано, з усіма недомовками, і потім набирала протоколи, в яких не змінювала ані коми. Містер Галловей, секретар ради, якось зауважив, що з міс Мерфі краще не сперечатися про те, хто що казав, бо в неї все до букви записано. «Саме так», — відповіла вона, і більше цього питання не піднімали. Вона була у своїй справі безжальною, і їй це подобалося.

У підвалі баптистської церкви, довкола якої щочетверга збиралася Жіноча ліга, радше, жіночий гурток, Катріона користувалася тим самим умінням. Розподіляла листівки, записувала кожне слово на зборах, ставила на місце балакучих і підганяла лінивих. Минулої весни вона стояла в лавах демонстрації на Мангеттені з плакатом, на якому власною рукою вивела: «Достойна оплата праці — рівна гідність». Якийсь чоловік у бавовняному капелюсі плюнув їй під ноги. Вона не відступила й не вилаялася. Лише підняла плакат вище й подивилася на покидька так, що він відвів очі першим.

Тож дурною її ніхто при здоровому глузді не називав. Однак її рідний батечко чомусь вважав, що вона просто не знає, як насправді влаштований світ. Про свою підпільну діяльність Катріона мовчала, аби запобігти серцевому нападу у батька, як і на роботі — створювала видимість наївної дівчини, котра насправді все розуміла. До прикладу, підозрювала батька в причетності до порушення законів.

Перші сумніви щодо батька зʼявилися два роки тому. Катріона помітила нову шкіряну валізу в передпокої — дорогу, з мідними замками. Потім пальто з кашеміру, за яке пристойна людина віддала б усю тримісячну платню. Потім конверти, товсті, позбавлені будь-яких розпізнавальних знаків, які він ховав у кишені піджака й виймав, коли думав, що ніхто не бачить. 

— Подарунок від начальства, — пробурчав батько, коли донька запитала про пальто. — За гарну роботу. 

— За яку таку роботу, тату? 

— За заслуги.

Він не дивився Катріоні у вічі. Той самий Шон Мерфі, який умів годинами витримувати чужий погляд на допиті, не витримував погляду власної доньки. Катріона запамʼятала цей епізод і прокручувала його багато разів у своїй голові. Тоді вона не сказала нічого, не продовжила розмову, бо розуміла, що допит тата лише насторожить. Але продовжувала збирати докази своєї гіпотези.

У приміщенні ради теж говорили про всяке. У коридорах, у буфеті, на сходах, де радники курили й думали, що звичайна стенографістка їх не чує. Хтось згадав, що сорок сьомій поліцейській дільниці, де працював детективом її батько, знову урізатимуть бюджет, бо копи й так, кажуть, непогано живуть. Хтось засміявся. Катріона стояла за рогом зі стосом паперів і відчувала, як усередині запалюється вогонь. Вона запам'ятовувала кожне слово, що стосувалося роботи поліції та боротьби зі злочинністю, як її вчили, і кожного вечора, сидячи у своїй кімнаті, записувала скорописом у своєму нотатнику.