Розділ І. Ренцо. Вогонь в Асторії

Дощ над Асторією йшов уже третю годину, дрібний і вперто холодний, який у Нью-Йорку приходить наприкінці жовтня й лишається до першого снігу. Ренцо Романо стояв у під'їзді навпроти пральні «Белла Лавандерія» і курив, затуляючи вогник долонею, як навчився ще в італійській в'язниці, де кожен вогник був розкішшю.

Тридцять один рік. Сім із них пішло на те, щоб навчитися нічого не показувати обличчям.

Пральня світилася тьмяним жовтим світлом. Крізь запітніле скло він бачив ряди величезних пральних машин, дерев'яні столи для прасування й купи білизни, що чекали ранку. Десять років ця пральня щодня приймала сорочки й простирадла, а ввечері відмивала чужі гроші: гроші з підпільних казино, з профспілкових внесків, вкрадені з чужої кишені багачів та бідняків, котрим не пощастило зустрітися з войовничими італійцями. Дядько Віто називав її своєю золотою жилою. Тепер вона була мотузкою на шиї цілої фамілії.

Три години тому, у туалеті ресторану на Мюррей-стрит, дядько сказав коротко: 

— Детектив Мерфі, схоже, продається комусь іншому, не знаємо поки, хто покупець... Завтра на світанку прийдуть з ордером на обшук. Зі зброєю. Ти знаєш, що робити, Ренцо.

Віто Ломбардо був заступником боса, тож слово «знаєш» з його вуст означало наказ, не питання і не пораду. Він стояв, наче вирізьблений із темного дуба, і крутив у пальцях іменну запальничку, яку так і не використав за призначенням. 

— Бухгалтерські книги вже в консильєрі, — додав Віто. — Залишилося те, що не горить само.

Ренцо кивнув. Він не питав, чому саме він. Він був капореджиме, у нього було десять солдатів, і він уже сімнадцять місяців доводив, що привіз із Старого Світу не лише шрами.

Йому випало просте завдання. Залишилося дістати бензин, сірники, дочекатися ночі. Ренцо робив ці дії не вперше, ще в Сицилії хлопчиком виконував завдання від старшого брата Мартіно, царство йому Небесне. Все йшло за суворо викладеним у голові планом, якби не одна деталь, яку він помітив ще вдень, коли заходив ніби віддати сорочки. За прилавком стояла жінка.

— Торе, — тихо сказав він, не обертаючись.

Високий, гнучкий, тонкий, як сірничка, Сальваторе, єдиний, кого Ренцо взяв із собою, виринув із темряви провулка. Від нього пахло мокрою вовною костюма й дешевим тютюном. 

— Усе готово, капо. Дві каністри в багажнику. 

— Лишайся біля машини. Двигун не глуши, — наказав Ренцо. 

— А ти? 

— Я піду й перевірю, чи всередині нема нікого зайвого.

Торе нахмурився, але сперечатися не став. Ніхто в команді не сперечався з Ренцо вдруге.

Романо перейшов вулицю, ступаючи в калюжі, не зважаючи на воду, що заливалася у взуття. Біля задніх дверей зупинився, витягнув відмичку. Цього він теж навчився в Італії, від одного старого злодія в камері, який казав, що замки, як жінки, лякаються поспіху. Замок піддався з тихим клацанням.

Усередині пахло милом, парою й чимось іще ледь чутним — лавандою. Ренцо рушив між машинами, ковзаючи поглядом по знайомих обрисах. Каністру він тримав у лівій руці, правою торкався стінок апаратів. Чоловік дійшов майже до прилавка, коли побачив світло — тонку жовту смужку під дверима службової кімнати. Ренцо завмер.

Двері відчинилися раніше, ніж він устиг відступити. 

— Я знала, що ви прийдете.

На порозі кімнати з гасовою лампою в руці стояла молодиця з накинутим на плечі пальтом і дивилася на нього без страху. Це вразило Ренцо більше за сам факт її присутності. Люди завжди боялися чоловіків із каністрами. Ця жінка дивилася на нього так, ніби чекала цілий вечір і трохи втомилася. Це ж та сама жінка, яка стояла вдень за прилавком. Тепер світло лампи вихопило з темряви темне волосся, зібране в недбалу зачіску, високі вилиці, руки з потрісканою від лугу шкірою. Років двадцять шість їй було, не більше. Очі темні, уважні, з тією надмірною пильністю, яку лишає по собі велика біда в житті. 

— Ви помилилися, місс, — сказав Ренцо рівно. — Я зайшов забрати замовлення. 

— З бензином? — Вона кивнула на каністру. — Мене звати Лючія. Лючія Феррара. Я сплю тут уже пів року, бо мені нема де більше спати. Хазяїн дозволив, поки не знайду кімнату. Я бачила, як сьогодні ввечері двоє чоловіків довго стояли під ліхтарем навпроти, і я зрозуміла. 

— Що ви зрозуміли? 

— Що це кінець. — Жінка ледь усміхнулася, і ця усмішка була гіркішою за будь-які сльози. Раптово вона почала переходити на італійську мову: — Тут завжди було щось не те. Гроші, які приходили в конвертах. Чоловіки, які ніколи не здавали білизну. Я не дурна, синьйоре. Я просто не мала куди піти.

Ренцо мовчав. Дощ барабанив по залізному даху, десь у глибині будівлі капала вода з несправного крана. Він знав, що має зробити, ці дії в нього були зведені майже як до медичного протоколу. Дядько Віто сказав би, що свідків не лишають. Закони, які тримали світ маргіналів, були прості й жорстокі, і Ренцо жив за ними з того дня, як народився. 

— Ви італійка, — сказав він несподівано для самого себе. 

— Єврейка. З Калабрії. Дивом вдалося вижити, не питайте, довга історія. Приїхала до сестри разом із матір’ю шість років тому. — Жінка стиснула ручку лампи сильніше, від чого та захиталась. — Сестра померла від якоїсь болячки минулої зими. Чоловік її виставив мене за двері. Тож я прала чужі сорочки й чекала, що буде далі.