Капкейк для Того Самого

Розділ 26. Той самий капкейк

Ніна вже збиралася замовити таксі, коли побачила на пероні Всеволода. З його зростом він здалеку виділявся у натовпі, та ще й активно замахав рукою над головою, щойно побачив ту, кого чекав. Пальто наопашки, шарф розлітається в різні сторони, волосся припорошене снігом — Ніна хотіла б зафільмувати це, щоб не думати потім, наче то було прекрасне видіння. Та, звісно, не стала. Лише вкотре за останню годину намацала в сумці телефон — просто щоб переконатися, що його не викрали й сама не загубила.

— Ну нарешті! — обійняв її, після чого одразу ж відібрав валізу. — Вирішив зустріти. Ці залізничні вокзали… Вони завжди здавалися мені не надто приємним і безпечним місцем. Втім, маю визнати, цей наш зараз виглядає досить пристойно. 

— Коли тебе зустрічають на затишному вокзалі чи ні — це однаково приємніше, ніж просто самій котити валізу й шукати транспорт по місту. 

— Як настрій після курсів? 

— Натхненний.

— Це добре, — Всеволод теж був не менше, ніж натхненний. Його обличчя сяяло і здавалося років на п’ять молодшим. — Тому що в нашій «Зефірці» відбулося чимало змін. Скажу тільки, що тепер тобі не доведеться працювати ще й в залі. Лише кухня, розширена, вдосконалена прекрасна кондитерська кухня. 

— Справді?

— Це ще далеко не все, — він підморгнув. 

«Підморгнув? — перепитала себе Ніна. — Була б це весна… Але зима хіба так на людей впливає?» 

— А Наталка? Щось вона давно мені не писала. Днів зо два точно.

— Всі інші зміни маєш сама побачити, — Всеволод завантажив її валізу в багажник свого авто і тицьнув кнопочку на пульті, щоб відкрити дверцята для пасажирки.

— Одну вже бачу, — важко було б не помітити, що автомобіль, в який вона сідала, щойно з салону. — Гібрид? — запитала вже всередині.

— Ти це можеш визначити ось так, з першого погляду?

— Та просто рекламу таку мені викидає вже з тиждень, — Ніні справді примелькався вже саме такий автомобіль насиченого синього кольору. В якийсь момент вона навіть натисла на банер і почитала характеристики.

— Всі ці інтернети — жахливі шпигуни, — Всеволод дивився на Ніну чомусь більше, ніж на дорогу. 

І це лякало. Снігопад хоч і не був інтенсивним, та інші автомобілі, стовпи і бордюри ніхто не скасовував. А Ніна зовсім не хотіла до всіх своїх пригод додати ще й реанімацію. 

— Я не спитав, мабуть, додому тебе краще відвезти? Одразу взяв курс на «Зефірку».

— Туди я і хочу, — запевнила Ніна, замість водія невідривно дивлячись у лобове скло. — Як можна їхати додому, коли я ще не побачила нашу нову кухню? І нічого не знаю про інші зміни. 

— Тоді додамо швидкості.

— Не треба! — Ніна зупинила свою руку в міліметрі від його. — Снігопад же.

— Гаразд, гаразд, — він нарешті зрозумів всю повноту її страху. — Можу навіть трохи скинути.

Ніна видихнула, нарешті змогла розслабитися й відкинутися на спинку свого крісла. Вона була приємно м’якою і пружною водночас. 

— Ого-о-о! Це наша вітрина?! — побачила здалеку розкішні різдвяні декорації з безліччю гірлянд, які вже блимали сріблястими вогниками, хоча надворі ще було світло. Наскільки могло бути світло грудневого снігового дня. 

— Скажи? Це все ми з Наталкою. Та ще Інгвар допоміг вгорі все закріпити.

— Інгвар? — Ніна не пам’ятала, щоб колись чула від нього це ім’я, а він говорив так, наче пояснювати хто це непотрібно.

— Наш сирно-яблучний фермер, — нагадав. — Недавно офіційно змінив ім’я. Каже, так його прадіда звали. А він ніби на нього дуже схожий. 

— Якщо його дід був вікінгом, тоді точно схожий, — Ніна згадала рудого м’язистого фермера, до якого одразу ж прикипіла Наталка. 

— Гірлянди — не єдине, до чого він тут причетний, — Всеволод відкрив перед Ніною двері в кондитерську. 

І вона остовпіла, щойно переступила поріг: між вітрин з десертами і подарунковими пакунками різних чаїв та кави поряд стояли й професійно посміхалися дві молодші, яскравіші і ще стрункіші версії їх з Наталкою. Білявка з локонами і шатенка з високим хвостом. Фартуки в смужку, як у різдвяних цукерок-тростинок. Бейджі з якимись серіальними іменами: Маріса і Лоурен. 

— Де Наталка? — Ніна перевела погляд на Всеволода. 

Той виглядав трохи винуватим.

— Інгвар…

— Ні, — вона різко мотнула головою. — Тільки не кажи що…

— Ви будете часто бачитися. Його ферма не так далеко за містом.

— Не можу повірити…

— Ходімо краще покажу кухню. 

Дорогою він представив Ніну новим працівницям, а її — їм. Всі мило посміхалися один одному. Всі, крім Наталки, якої там не було, бо її таки зманив рудий фермер зі своїми нереально крутими м’язами. 

Кухня справді так вразила Ніну, що вона забула про дівчат на їхніх з Наталкою місцях. І про Наталку на деякий час забула. І взагалі про все на світі. Навколо неї виблискувала нова плитка, хромовані та гранітні поверхні, додалися більші й потужніші блендери й замішувач тіста.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше