Розділ 25

Знову потяг, купе, чай у склянці з металевою підставкою. Ніна кривилась від смаку цього дорожнього напою, та продовжувала пити — надто вже прохолодно було в купе. А от сусід навпроти (єдиний, на щастя) наче зовсім інакше відчував температуру — сидів у футболці й лише час від часу відривав погляд від смартфона, щоб глянути у вікно. Брюнет з густими чорними бровами і чи то карими, чи зеленуватими очима, він трохи нагадував їй нову подругу Алію. Й завдяки цій схожості викликав симпатію.

За сорок хвилин дороги вони лише привіталися й обмінялися враженнями про погоду. За виключенням холоду і чаю, Ніні все подобалося: калейдоскоп засніжених пейзажів за вікном, небагатослівний, але й не бундючний сусід, і напрям руху потяга — додому.

Ніна сиділа зачарована видом з вікна і солодкими думками про те, як радісно буде зустріти Наталку. І Всеволода. Скільки всього вона їм розкаже! І втілить на кухні нові навички. Таки ж вона у Львові не лише на непевні побачення ходила, а й навчалася. За цим і не помітила, коли сусід виходив з купе. А от коли повернувся, він про це голосно сповістив:

— Печивко до чаю! — помахав двома шурхітливими флоупаками. 

Всівся на своє сидіння і поклав на столик перед Ніною обидва. 

— Полуниця чи абрикос? 

— Абрикос, — вона зобразила вдячність, хоча знала — обидва наповнювачі однаково жахливі. — Дякую… О, ми ж досі не познайомилися!

— Артем, — хлопець встиг розпакувати і вкусити своє полуничне печиво. 

— Марина, — Ніна згадала, як колись розважалася, представляючися щоразу новим ім’ям. Все одно вони їхали не в одне місто. Які шанси, що знову колись зустрінуться і її маленька брехня відкриється? 

— Нічого, якщо ми трохи поговоримо? — запропонував сусід.

Їх перервав провідник, який приніс чай Артему. Та це була нетривала пауза. 

— Поговоримо, — Ніна була непроти. Попереду однак ще багато монотонних годин дороги. 

— По-перше, мушу визнати, печиво жахливе, — хоч і кривився, своє він доїв. — Вибач.

— Не вибачайся. Мабуть, це й так краще, що було в “меню”.

— Просто хотів тебе чимось порадувати — така сумна сиділа.

— Ну, принаймні, тепер у нас є привід для розмови,  — вона розпакувала й припідняла своє, після чого нарешті зважилася відкусити маленький шматочок. 

— Шоколад, наче пластилін, так? — засміявся Артем.

— Дуже схоже, — докладаючи зусиль, щоб не виплюнути тверду суміш рослинних жирів з цукром та борошном, вимовила Ніна. — Та це нічого, тепер точно доп’ю свій чай. 

Печиво кришилося, дряпало піднебіння, обпікало язик надто кислим наповнювачем, але Ніна героїчно з’їла його до останньої крихти. Натомість розмова з Артемом розгорталася все приємніше. Він розповідав про свої студентські будні у Львові — навчався на реабілітолога. Ніна — про кулінарні курси, опускаючи все, що стосувалося Лева. Попри всі свої невдачі, вона згадала, що троюрідна сестра її  мами познайомилася зі своїм чоловіком ось так, у потязі. Розговорилися, випили чаю, можливо, з таким самим жахливим печивом, обмінялися контактами і вже наступного вечора зустрілися знову. А за рік потому — одружилися. Цього, звісно, своєму сусіду по купе Ніна не розказала, натомість сміялася з його жартів і все більше бачила в ньому гарного молодого чоловіка, який збирався присвятити життя такій корисній професії. 

— Навіть шкода, що вже приїхав, — коли оголосили, що скоро його станція, він нарешті вдягнув светр, куртку і рюкзак на плечі. — У мене бабуся в твоєму місті живе, то може ще зустрінемося? — розкинув руки для прощальних обіймів. 

Ніна такого не очікувала, та піднялася і обійняла його.

— Зустрінемося, — відповіла, зачарована запахом чи то парфумів, чи лосьйону.

Лише коли він вийшов з купе, зрозуміла — ніхто не питав у неї ні номера телефону, ні як знайти в соцмережах. Про місце роботи вона йому теж не говорила. Права рука сама собою потягнулася до шиї, де під светром збиралася намацати хрестик для заспокоєння. Але хрестика там не було. Ніна не одразу в це повірила. Провела обома долонями по шиї. Ні, не було. Натомість почало відчуватися подразнення на шкірі від зірваного ланцюжка. Ось для чого були прощальні обійми! 

— Злодій! — кинулася вузьким проходом до виходу з вагону. 

Потяг вже зупинився. Артем і майже всі, хто виходив на цій станції, вже покинули вагон.

— Той, з рюкзаком зеленим вкрав мій хрестик! 

Провідник голосно крикнув: 

— Стояти!

Багато хто зупинився від цього несподіваного вигуку гучним хриплуватим голосом, але не сам злодій. Він швидко, але без паніки, просувався між людей все ближче до центрального входу в приміщення вокзалу. 

— Того, з рюкзаком зеленим, тримайте хто-небудь! — підключився високий і ще сильніший голос провідниці сусіднього вагону. 

Двоє чоловіків, які саме йшли навпроти Артема, швидко зрозуміли, що й до чого. Один зробив йому підніжку, другий заламав руки за спину. Провідник загородив Ніні розгортання подальших подій.

— Все добре, зараз повернуть ваш хрестик, — він тіснив її назад у вагон. — Пощастило, що його впіймали.