Розділ 21. Лев і круасани з солоною карамеллю

Коли таксистка — говірка панянка з ультракороткою стрижкою — зупинила авто і сказала «На місці», Ніна здивовано визирнула у вікно, не поспішаючи виходити:

— Це ми у Центрі? 

— В найцентальнішому, — підтвердила водійка. — На паралелі з Оперним, — махнула вона в одну сторону,— а там, — в іншу, — Домініканський собор — то колишня назва, але ж як звучить! Та чого це я сиджу! Валіза сама з багажника не вистрибне.

Поки жінка діставала мініатюрну валізу Ніни, та вражено крутила головою довкола. 

«Найцентральніший Центр! Точно як Олеся прогнозувала. Хоча я далеко не шеф-кондитерка».

— Плідного навчання, — побажала таксистка, яка дорогою вже встигла взяти в Ніни ціле інтерв’ю. — І смачної кави. Втім, іншої в нашому місті і не пропонують.

Ще раз звіривши назву хостела перед нею із позначеною у смартфоні Ніна впевнилася, що знаходилася саме там, де треба. Вона набрала номер, вказаний біля фрази: «Подзвоніть і вам відчинять» і чекала, коли важкі з виду високі залізні двері автоматично роз’їдуться, чи розкриються, чи впадуть їй до ніг місточком, як у середньовічних замках. Та, замість якогось технічного дива, їх відкрив із середини ключем і вийшов зустрічати гостю юнак років двадцяти. Розсипаючи словесні вітання, компліменти та усмішки він підхопив валізу Ніни, пропустив її вперед, але одразу ж обігнав на сходах і сказав приготуватися здолати чотири поверхи. Про ліфт Ніна навіть не питала, бо якби він десь і зачаївся в цьому старовинному будинку, вона краще ходитиме сходами, ніж застрягне в якійсь скрипучій клітці. 

Після реєстрації вже інший працівник хостелу провів Ніну до її кімнати, яка знаходилася ще поверхом вище. 

— О-го-о, — хоч у цьому будинку скрізь були однаково високі двері, вікна та стелі відповідно, в просторій білій кімнаті дівчина відчула себе якоюсь крихітною квітковою феєю. Покинувши валізу на вході підбігла до вікна, через яке, здавалося, видно чи не половину міста. Насправді, лише червоні дахи трохи нижчих будинків і фрагмент сусідньої вулиці, та Ніна повторювала «Ого-о» і «Гарно як» ще не один раз. 

  — Скажи? — на її захоплення несподівано відповів дівочий голос. — Я теж від цього вікна не могла відірватися, щойно заїхала.

Ніна лише тепер звернула увагу, що в кімнаті стояло два ліжка. І біля одного з них — темно-синя валіза. 

— Привіт, — сусідка підійшла ближче. — Алія, — простягла смагляву руку для вітання. — Наступний тиждень ми проведемо разом. 

— Дуже приємно, — Ніна не звикла вітатися з дівчатами за руку, але не могла не відповісти на цей жест. Лише торкнувшися теплої шкіри сусідки, усвідомила, наскільки встигла замерзнути в цій просторій кімнаті. — Ніна.

— Так, з мінусів цієї краси, — Алія обвела поглядом високі стелі з ліпниною по периметру і навколо люстри, — аж надто прохолодно. Був би це не листопад… Але, та гаразд, я рада опинитися тут в будь-який місяць року.

— Вперше у Львові? — Ніна присіла на своє ліжко. Ноги відчутно гули після сходів. 

— О, та ні, колись навіть жила тут трохи, — Алія теж сіла на своє і відкрила валізу. — А тоді проміняла на столицю. Та ми з чоловіком буваємо в місті Лева щороку — тут познайомилися, тут одружилися, то приїжджаємо на річниці весілля. 

— О, як же це чарівно, — Ніна заслухалася цією історією і хотіла би продовження, та Алія дістала з валізи шампунь і змінила тему:

— Взяла повну пляшечку, можеш спробувати, він для всіх типів волосся. І ще маска до нього, — покрутила перед Ніною об’ємною баночкою. — Навіть якщо тут жорстка вода, волосся буде м’якесеньким, — вона провела долонею по своїх темних хвилястих пасмах, які сягали їй до ліктів. 

Ніна подякувала за пропозицію. Теж почала розпаковувати свої речі і тихо раділа, що її сусідка і, певно ж, одногрупниця по кондитерських курсах, така приємна дівчина. 

В перший день практичних занять не передбачалося, групу просто зібрали разом у окремій залі ресторану, де за кавою з різними десертами куратор розповідав про особливості навчання в наступні дні. 

— Нам пощастило, — з цими словами Алія першою вийшла на двір після ознайомчої зустрічі. 

— Я сьогодні чи не про все так думаю, але ти зараз про куратора? — уточнила Ніна. 

— О, так! — підхопив їхню розмову ще один одногрупник Андрій, який вийшов за Ніною. — Морені де тільки не їздив по світу! Боюсь, година його роботи коштує не менше, ніж персональний виступ поп-зірки.

— Це все так, — не заперечувала Алія. — Та пощастило нам ще й з тим, що в нього такий приємний голос. Вигляд також, але голос для мене ще важливіший. Спробуйте-но щодня годинами слухати когось, від кого аж вуха болять, і ви мене зрозумієте. В кав’ярні, де я зараз працюю, менеджерка така. Ми з колегами називаємо її «банші», хоча вона ніколи не кричить. Та від її скрипучого й завжди невдоволеного голосочку просто кров з вух. 

Ніна з Андрієм сміялися, та по обличчях кожного помітно було, що і їм зустрічалися подібні банші. 

— Я звикла, що в листопаді темніє рано, але тут, здається, ще раніше, ніж у столиці, — Андрій також був киянином.

— Справді, — Ніна натягнула рукавички і одразу ж зняла, зрозумівши, що вечір насправді затеплий для цього.