Розділ 20

— Нічого не розумію, — Наталка терла руками скроні, бо від кількості нової інформації починала боліти голова. — Пан Всеволод відправляє тебе до Львова…

— Нас, — вже вкотре виправила Ніна, продовжуючи натирати склянки до блиску, хоч це і не її робота.

Та Наталці було байдуже на склянки, адже тієї не було лише один день, а вона стільки всього пропустила.

— Відправляє тебе до Львова, — дівчина продовжила з того місця де закінчила, — а твій Олексій подав тебе на «Молодого кондитера», тебе взяли, а ти через це з ним розійшлася?

— Все так і було.

Ніні не подобалося, як це прозвучало із вуст Наталки, недарма говорять, що варто подивитися на ситуацію з боку. Але цей бік, як не крути, Ніні не подобався.

— Я навіть не знаю дурна ти чи смілива.

Ніна і сама не знала. Всю ніч думала про те, чи правильно вчинила. Може, не варто було так категорично реагувати. Олексій старався, певно навіть в анкеті її нахвалив більше, ніж було треба. А вона обійшлася з ним так жорстоко. А з іншого боку сам винен, хіба можна приймати такі рішення замість когось? Натякнув би хоч або порадився. Бо де ж вона, а де телебачення? Та яка б прірва там не була, Ніна ж сама хотіла заявити про себе. А «Зефірку»  вона вже давно переросла, тільки топталася на місці, бо їй там подобалося. Клієнти вдячні, персонал хороший, та й пан Всеволод стільки всього для них робить, навіть на навчання своїм коштом відправляє.

Для росту потрібно виходити з зони комфорту. Згадалася цитата з якоїсь мотивуючої книжки. Може і дійсно треба виходити? 

— Ти там зараз дірку протреш, — увірвалася в роздуми дівчини Наталка.

Ніна так задумалася, що бідна склянка в її руках скрипіла, мов колеса на старому возі.

— Я б на твоєму місці пішла. Плювати, що там твій Олексій думав, ти ж туди не для нього, а для себе підеш.

Як добре, Наталко, що ти не на моєму місці. Подумала Ніна, розставляючи натерті до блиску склянки на поличці.

У вагоні було людно і прохолодно. Ніна чи не відразу забралася на свою верхню полицю, доки людей у вагоні було ще мало. Відверто боялася, що залізти не вдасться, тож поквапилася це зробити, доки за неї не спостерігають десятки чужих очей. У Львові дівчина ніколи не була, та і з поїздок мала досвід хіба на електричці до батьків, але і тією користувалася рідко. Тому чи не все для неї було цього разу вперше.   Солодке передчуття чогось нового приємно збуджувало, вона з завзяттям спостерігала як пасажири довго вмощувалися на своїх місцях, ніби намагалася щонайбільше запам’ятати про цей день. Коли поїзд рушив і почулося заспокійливе «тудух-тудух», вагон наповнився тихим бурмотінням. 

Сусідки знизу теж бубоніли. Їх розмова була схоже на активне обговорення серіалу, але імена Ніні ні про що не говорили, а сюжет вимальовувався такий, що дівчина щиро сподівалася, що це все і справді відбувалося на екрані телевізора, а не в чиємусь житті. 

Ніна спробувала відволіктися. Спочатку довго споглядала у краєчок вікна, роздумуючи над тим, як вона проведе цей тиждень у Львові. Але думки про «Молодого кондитера» знов і знов лізли в голову. Ще перед виїздом дівчині трапилася реклама конкурсу в інстаграмі. Запрошували всіх талановитих і не дуже, спробувати свої сили. Може, це дійсно її шанс?

За роздумами Ніну швидко затягнуло в сон. Та і той був типово кондитерським. Під тихе постукування потяга їй снилося, що вона все ж зробила той важливий крок до змін, переїхала до Львова і вийшла заміж за пана Всеволода. Підскочила посеред ночі, перелякана і ледь не стукнулася головою. Це ж треба такому наснитися. Серце гупало у скронях, а за вікнами мерехтіли вогні нічного міста. Де вони зараз Ніна не знала. Сусідки знизу теж спали, тож спитати було ні в кого. Заснути знову Ніна боялася, а раптом ще якась дурня насниться. Так і вертілася на верхній полиці, аж доки врешті не задрімала. 

— Нінель! А я думаю ти не ти.

Ніна сподівалася, що Львів зустрічатиме її ароматною кавою та смачним шоколадом. Але на вулиці неприємно дощило, а прямо перед нею стояла її колишня однокласниця Олеся.

Олеся мала два метри зросту і худі ноги, ще в школі мріяла стати моделлю, бо параметри дозволяли. Ніна не здивувалася б, якби їй вдалося.

— Не очікувала тебе тут побачити.

За сотні кілометрів від дому, зустріти Олесю і справді було дивно. Та ніби і не змінилася. Біляве волосся закрутилося кучерями від вологи. Довгі вії тріпотіли ніби метелики.

— Сто років тебе не бачила, ти взагалі, як тут?

— Та на майстер-клас, по роботі.

— Вже майстер-класи даєш? Це чудово, мріяла і таки домріялася стати кулінарною зіркою.

Олеся загадко підморгнула. А Ніна не знала чи виправляти однокласницю чи залишити так, як є. Варто було б сказати, бо плітки, як мурахи розповзаються швидко.

— А в мене кастинг, уявляєш? Завтра в Париж, а потім не знаю, так вже хочеться відпочити.

Олеся швидко змінила тему не даючи Ніні вставити і слова. Але, схоже, Олесі досягти своїх мрій таки вдалося. 

— Може, як буде час кави вип’ємо? — не вгавала однокласниця. — В тебе ж номер той самий? Ти взагалі де зупинилася? У центрі? Точно в центрі, шеф-кондитерам тільки найкраще.