Розділ 17. Ніяких тушкованих овочів

Схоже, Олексій нічого не зрозумів. В п'ятницю зранку він залишив Ніні повідомлення, що залишається на нічне чергування і не зможе поїхати. Ніна ще не знала: чи ображатися на нього чи зробити вигляд, що не злиться. Хіба він не знав про це чергування раніше? Хіба ці графіки не складають заздалегідь? 

На сімейному застіллі вона вкотре була без пари. Але цього разу навіть раділа, що все так склалося. І щедро накладаючи собі салатів та картопельки з реберцями обмірковувала, чи не варто покінчити вже з грою у стосунки. Ні, звісно, до цього самого дня вона не сприймала їх як гру. Щиро хотіла, щоб все було по-справжньому. Серйозно і по-справжньому. І Олексій наче ж теж цього хотів. Стільки романтичних жестів, приємних моментів разом, закоханих поглядів…

 ̶  Ніночко, синенькі баклажани спробуй,  ̶  бабуся, яка сиділа поряд, подала їй тарілку зі стравою.  ̶  Ти в дитинстві їх так любила.

 ̶  Дякую, рідна! І як я не бачила досі? А то б уже всі сама з’їла.

 ̶  Так воно і з чоловіками, Ніночко, не бачиш, не бачиш, а тоді як впаде в око,  ̶  хитро підморгнула бабуся.

«Не хочу я більше тушкованих овочів, — продовжила свій внутрішній монолог Ніна. — Я тепер звихнута на десертах. Тільки ніяк не зупинюся на якомусь одному. Тому самому». 

Наступного дня їй випало провести день у «Зефірці» без Наталки. Заледве встигала сама і каву подавати, і десерти. А люди все приходили і приходили, наче не хотілося тим, у кого вихідний, побути вдома того вже по-зимовому холодного, але за календарем все ще осіннього дня. 

«Про обідню перерву можна і не думати», — відповіла Ніна на бурчання у власному животі. 

— Добрий день, моя невтомна бджілко, — пан Всеволод підійшов зі спини.

Ніну аж підкинуло від його голосу ледь не в неї над вухом. Вона була б не вона, якби ще й не пролила каву. Почала хаотично її вимочувати й одна за одною кидати в кошик для сміття паперові серветки. Пан Всеволод тим часом зробив нову і подав чашку клієнту, який навіть не помітив, що там сталося, бо ж не відривав очі від свого смартфона. 

— Заїхав на годинку, щоб ти мала час пообідати, — усміхався Ніні так, наче все було абсолютно природно і закономірно. 

«А ми вже на «ти»? На «ви»? Один день на роботі не була, а наче все на світі забула. Завтра не згадаю як і до Наталки звертатися».

— Дякую…дуже, — сказала з аж надто тривалою паузою. — Мені зараз справді це ой як потрібно.

— То йди, відлік пішов, — він глянув на свій годинник, потім на неї. — На довше затриматись ніяк не зможу, маю ще сьогодні справи.

— Іду…дякую ще раз, — Ніна поспішно скинула фартук і зникла на кухні. 

Відчувала, що поїсти має деінде. Згадала про Олексія. Можливо, маловірогідно, але ж можливо, вони встигнуть зустрітися, щоб разом пообідати. Варто було вже повідомити йому, що від учорашнього дня вона у своїх думках вже розійшлася з ним. 

 «А далі що? Нового сімейного лікаря шукати? Цього разу оберу жінку. І, краще, десь в іншій лікарні».

Набрала Олексія, швидким кроком віддаляючись від «Зефірки». Попри нещадний вітер, який в буквальному сенсі здував слова, добре почула, що він готовий виходити, щоб пообідати з нею. 

— Та й холодно ж! — засунувши одну руку разом зі смартфоном поглибше в кишеню пальто, а іншою притримуючи комір, щоб він хоч трохи прикривав горло, сказала Ніна вітрові. 

— Так одягатися ж треба по погоді, красуне! — гукнув від магазину дорогущих шуб Муса — власник, продавець і піарщик з порогу в одній особі. — Заходь, приміряй, твій поліестер ніколи не зігріє так, як натуральне хутро. 

— Це кашемір, — замерзлі губи Ніни ледве спромоглися хоч на короткий захист її пальта. 

— Почитай етикетку, красуне, за три метри бачу, що то все синтетика, — слова Муси зачепили Ніну сильніше, ніж мали б. 

Щойно зайшла в бістро і зняла пальто, одразу ж розкрутила давно зіжмаканий, але чомусь невідрізаний хлястик на підкладці. 

«Кашемір — 27%» — значилося першим пунктом. 

«От, казала ж», — заспокоїла сама себе, не читаючи далі. 

Обрала столик поближче до батареї і занурилася у вивчення нового флаєра з обіднім меню, який виблискував свіжим глянцем поверх теки основного.

 — Рагу? Навіщо вони додали рагу?  — читала вголос.  — Ні-ні, ніяких тушкованих овочів.