Розділ 15

Тиждень після майстер-класу пронісся на шаленій швидкості. Ніна поділилась рецептами пряників, які вони робили, та какао у своєму блозі, і цей допис за перші сорок вісім годин зібрав більше переглядів, ніж всі її попередні разом взяті.

̶ А толку? ̶ Наталка не оцінила цього досягнення, коли їй похвалилася подруга. ̶  Ти ж все одно рекламу не підключаєш. Краще б уже канал на Ютубі завела.

Її високий хвіст, який стягувала об’ємна шовкова гумка, енергійно розхитувався зі сторони в сторону, поки вона діставала з різних полиць чашки й тарілочки. Ніна відзначила ще й оновлені брівки подруги, які стали дещо ширшими й темнішими, що дуже личило Наталці. Та компліменту з цього приводу досі не сказала. 

̶  Там в кожному дописі згадка про «Зефірку» ̶ це теж реклама, ̶  вклинився у їхню розмову пан Всеволод, який саме зайшов на кухню з ящиком великих червоних яблук.

«Він читає мій блог. Треба ж таке,  ̶  Ніні стало так приємно від цієї думки.

Яблучний аромат ішов поперед нього, і перш, ніж щось відповісти, Ніна вже бачила перед собою шарлотки із золотавою скоринкою, які напече сьогодні ж.

 ̶  Все правильно, Ніночко, ніякої іншої реклами, ̶  він поставив яблука на стіл і обдарував дівчат чарівною посмішкою. ̶  Тільки «Зефірка»! Тільки! Ютуб, до речі, не такий вигідний, як про нього говорять. Я колись пробував, по молодості…

̶  Наче зараз у Вас уже старість, ̶  Наталка, як старий добрий друг, безпардонно поплескала долонею по його плечу.

̶  Ну, старість чи ні, а зрілість чи щось в цьому дусі, відчувається, ̶  посумнішав він.

̶  Що, таки знову забрала малу в Польщу?

Ніна вкотре від початку знайомства з Наталкою ніяковіла через безпардонність подруги. Та трохи була їй і рада, адже сама хотіла б знати відповідь на це питання, але поставити його не наважувалася.

̶  Забрала, ̶  пан Всеволод аж надто міцно стис руками столешницю. ̶  Як воно і мало бути. Нічого, доні ще подобається таке життя на дві країни. Та й однак я б не приділяв їй тут достатньо уваги. Скоро Різдво, ̶  він витис із себе посмішку. ̶  А на Різдво ми знову побачимося.

̶  Скоро Різдво…, ̶  тихо повторила Ніна. ̶  Не віриться. Наче ж щойно осінь почалася.

̶  О, а після тридцяти час ще швидше летить, ̶  пан Всеволод вихопив одне яблуко з ящика, сполоснув під краном, і потираючи в руці сказав Ніні й Наталці з дверей: ̶ Як кому з вас треба додатковий вихідний наступного тижня ̶  бронюйте. Маю бажання трохи почарувати тут, на кухні. 

̶  Якраз на ювілей матері відпрошуватися не доведеться, ̶  зраділа Ніна, коли він вже вийшов.

̶  А в який це день тижня, нагадай?

̶  Наступної п’ятниці.

̶  Угу, тоді я…на вівторок собі забронюю.

̶  Маєш плани?

̶  Ще ні, але може щось придумаю, ̶  Наталка й собі взяла яблуко. ̶  Величезні які, гля! ̶  крутила його в руках, не знаючи, з якого боку підступитися.

̶  Ти ж помий, ̶  Ніна жестом вказала на кран.

̶  Так, матусю, ̶  закотила очі подруга.

По обіді в «Зефірці» з’явився новий і дуже нетиповий гість. Високий, метрів зо два, широкоплечий чоловік здавалося заповнив собою весь простір. Коли він зняв сіро-чорну пухову куртку, стало очевидним, що вся ця його об’ємність ̶  то суцільні м’язи, які не приховував тонкий чорний лонгслів. Наче йшов цей чоловік зовсім не по тістечка, а на змагання бодібілдерів чи якийсь косплей за мотивами «Вікінгів», але випадково відкрив не ті двері. Яскраво-руде волосся зав’язане на потилиці в тугу косу. На поголених скронях ̶  гострі тату-візерунки. Коротка охайна борода і вуса теж вогняно-руді.

̶  Доброго! ̶  коротко привітався він. ̶  Тут ваш шеф?

Голос його, цілком очікувано, звучав наче літня гроза.

«Знову якийсь невдоволений клієнт? ̶  Ніна чомусь не придумала ніякого приємнішого пояснення. ̶  Але ж ми його навіть ніколи не бачили!»

̶  Немає наразі, ̶  відповіла Наталка. ̶  Ви можете зачекати його за будь-яким вільним столиком, залишити записку або я зараз наберу пана Всеволода.

̶  Зачекаю, ̶  сказав він. ̶  В мене телефон сів. Є столик біля розетки?

̶  Так, ось там біля вікна, ̶  вказала Наталка. ̶  Він саме вільний. Щось бажаєте випити, з’їсти?

̶  Пирогом пахне, ̶  повів він носом. ̶  Підозрюю, з моїх яблук, вгадав?

̶  Яблучниий, так, щойно спечений, ̶  Ніна ненавиділа свій голос, коли він ставав таким високим. Але нічого не могла вдіяти, бо ж вигляд цього здорованя діяв на неї дещо лякаюче.

̶  Це що ж, не розповідав вам ваш пан, ̶  він коротко засміявся на останньому слові, ̶  хто вирощує для вас всі ці найсмачніші в цілому світі яблука, горіхи, гарбузи? Я Інгвар, ̶  від широкої посмішки та злегка припіднятих брів його обличчя здавалося вже не грізним, радше мультяшним. Та за кілька секунд воно знову стало непроникним, наче в середньовічного воїна з суворих земель Скандинавії. ̶  Фермер.

̶  О, і сир теж ваш? ̶  цього разу Ніна спромоглася на трохи кращий голос, ніж писк. ̶  Розповідав, ̶  закивала вона. ̶  Але небагато.