Розділ 14. Дбайливі руки

— Зізнавайтеся, дівчата, сердитеся на мене? — пан Всеволод знову від ранку був у тому своєму лякаюче хорошому настрої, до якого Ніна з Наталкою ніяк не могли звикнути й завжди залишалися насторожі — раптом це прояснення змінить раптовою бурею.

— Та за що ж нам на вас сердитися, пане господарю? — Наталка теж світилася радістю, але цілком обгрунтованою — вона розставляла на полиці нові чашки у формі лисичок та напівгарбузиків, які дозволив замовити пан Всеволод.

— Обіцяв ще влітку, що й вас на майстер-клас візьму, а тепер сам ходжу, а своїх талановитих фей не гукаю, — він обійняв обох дівчат одразу. — То що, хіба не сердитеся?

— Ні, справді, — голос Наталки від несподіванки став аж надто високим.

— У нас гарячий сезон, — Ніна теж була здивована цими обіймашками, дивно було відчувати на талії руку пана начальника, ще дивніше — бути так близько, що вона вдихала запах його лосьону для гоління. — Нам і тут роботи вистачає.

— Готуйтеся, — завтра ваш зоряний час. — Урочисто мовив він і відпустив їх. — Або не готуйтеся, ви й так все чудово вмієте. Та й з тим, щоб говорити за роботою, у вас проблем немає, правда ж?

Підкол дівчата пропустили поза вуха. Ніна погасила його діловими питаннями:

— Вже завтра? А що ж ми будемо готувати? Це лише для дорослих чи й діти будуть?

— Вже завтра, готуватимете ці ваші милі пряники, а Наталка вчитиме правильно заварювати какао і гарбузове лате робити. Будуть і дорослі, і діти, — пан Всеволод відповів чітко за пунктами. — До речі, вдячний вам за вчорашній сюрприз. До Різдва я навіть не очікував побачити дочку, не те що мати змогу вчити її прикрашати капкейки. Ох ми й навеселилися. Тим, хто монтуватиме відео-версію вчорашнього майстер-класу доведеться вирізати багато аж надто несерйозних сцен. 

— Якщо завтра вся робота на нас буде, то що, ви з Маринкою прийдете як відвідувачі? — Наталка продемонструвала всім чашку з усміхненою лисичкою і сама зробила схожу гримасу. 

— Прийдемо, її мама завтра піде по своїх численних подружках, а ми з донечкою проведемо весь день разом. А вже післязавтра вони повернуться в Польщу. 

Ніна з Наталкою перезирнулися, обоє не знали, що на це сказати. Та пан Всеволод сам завершив розмову:

— Отож пряники, какао, гарбузове лате — підготуйте сьогодні все необхідне з розрахунку на дванадцять учасників. 

Ніна оглядала величезну світлу залу ресторану, яка була реорганізована під проведення майстер-класів та їх зйомки. Шість столів для учасників. Один довгий по центру перед ними. Багато світла, відбивачів, дротів, людей з бейджами знімальної групи. Низенька дівчина з червоним волоссям розмахувала тонкими руками, віддаючи численні накази. Коли вона дісталася до Ніни з Наталкою, жестикулювати припинила й говорити стала спокійніше. Так, наче була впевнена, що хто-хто, а вони зрозуміють її з першого разу. 

— В камери не дивитеся, — з виду їй було не більше двадцяти років, та голос і впевненість здавалися просто генеральськими. — Це справа операторів — ловити потрібний ракурс, ви ж просто займаєтеся своєю справою. Не бійтеся сказати щось не так, не бійтеся взагалі нічого — все підріжуть так, що це буде двадцятихвилинний ролик. 

Вона дала ще кілька настанов, потім відправила Ніну до однієї візажистки, а Наталку — до іншої. Поки їм наносили легкий макіяж, у дівчини в голові проносилися чистенні сцени незручних моментів, коли в неї щось перекидалося, проливалося і просто катастрофічно йшло шкереберть. 

“Геть, геть, геть!” — вона міцно закрила очі, уявляючи, як розмітає ці спогади мітлою. 

— Ой, не робіть так! — писнула візажистка. — Добре, хоч я туш іще не нанесла. 

— Вибачте, — тихо перепросила Ніна.

— І губами тепер бажано не ворушити, поки не скажу, що можна.

І ось вони з Наталкою стоять біля довгого столу посеред величезної світлої зали. Зовсім поряд вовтузиться з десяток людей знімальної групи. Все ще звучать приглушені накази генеральші з червоним волоссям. Перед ними трохи більше дванадцяти учасників — за трьома столами мами з двома дітьми, за іншими — одна мама плюс одна дитина. Пан Всеволод за крайнім столом від вікон зі своєю Маринкою. Єдиний дорослий чоловік серед учасників. 

— Їх більше. нам всього вистачить? — пошепки питає Ніна подругу. 

— Авжеж, кожен стіл готує два пряника, як і планували.

— Але там є по троє…

— Подивись на цих мам — хіба хтось із них з’їсть хоч крихту від пряника?

Жінки й справді були всі, як одна, тоненькі. Ніна подумала, що не здивується, якщо учасників явно чи таємно відбирали так, щоб добре виглядали в кадрі. 

“Може, дехто з них навіть не родичі”, — припустила вона. 

Але погляд її зупинився на крайньому столику — там безперечно були рідні батько й дочка. Зараз вони весело про щось перемовлялися, синхронним рухом поправили зав’язки смугастих фартухів на шиї. 

— Що з обличчям? — шикнула генеральша. — Ви ж не зібралися тут сльозу пустити? Все, на рахунок три починаємо. 

Першою, як і домовлялися, говорила Наталка. За цей час Ніна остаточно опанувала себе, і теж змогла привітатися та промовити заготовані вступні слова цілком природним голосом, який навіть жодного разу не здригнувся від нервування. А далі вона поступово забула про камери, уявила, що вони просто у рідній “Зефірці”, й люди перед ними — просто звичні щоденні відвідувачі. Й усе пішло так, як треба. Вбудована у стіл духова шафа випекла пряники просто бездоганно. Після чого почалася найвеселіша частина — їх прикрашання. Цим займалися діти без серйозного втручання дорослих. І хоч результати були аж надто віддалено схожими на пряники-гарбузики Ніни, головне — всі виглядали щасливими. Крім однієї з мам, яку довелося тихенько виводити, бо вона майже зомліла, коли робила какао. Звичайно, на відео цього не буде. Ближче до фіналу вона повернулася за свій столик з оновленим макіяжем. До того її двоє руденьких дівчаток років дванадцяти чулово справлялися самі і з малюванням на пряниках, і з какао.