Розділ 12. Кава з корицею та медовий пряник

— Не знаю, хто задав цей тренд кави з корицею по четвергах, але я готова платити йому відсоток з кожної проданої чашки, — Наталка на хвильку опустилась на стілець. Такого щастя вона не мала від самого відкриття “Зефірки” й аж до одинадцятої години. Тепер же всі ранкові любителі просто кави і четвергові покупці кави з корицею зійшли, як лавина. І щонайменше до дванадцятої у баристки мав бути більш-менш вільний час.

— Тоді б його фінансове становище гарантовано покращилося, — Ніна викладала на вітрину свіжі круасани. Каво-корицевий тренд піднімав і продажі випічки — хоч міленіали переважно брали сам лиш напій, представники старших і молодших поколінь любили брати щось до кави. Круасан, кексик, макарункчик або медовий фігурний пряничок. Втім, останні Ніна пекла далеко не щодня. Та з початком осені відпадали ягідні десерти й хотілося, щоб на їхньому місці з’явилося щось не менш яскраве та привабливе. Тож Ніна від ранку напекла пряників-гарбузиків з помаранчевою глазур'ю і трохи менших пряничків-листочків — жовтеньких з шоколадними прожилками. Щоправда, попри всю їхню красу, ранкові відвідувачі все одно частіше купували круасани.

— Та сто відсотків, — погодилась Наталка. — Ходімо, сфоткаємось надворі, поки нікого нема.

Пан Всеволод виконав всі запити на вересень навіть щедріше, ніж очікувала Ніна. Тож біля входу в “Зефірку” стояли широкі вазони з дрібними зірочками жовтих, помаранчевих і трохи далі, під вікнами — бордових хризантем. Великих помаранчевих гарбузів він теж наставив. А менші, виразно ребристі, Наталка з Ніною пофарбувала золотою фарбою з балончика і розклали на підвіконнях зсередини. 

— Добрий день! — голосно привіталася жінка з-за спини Ніни, поки та присідала напроти Наталки, щоб сфотографувати її біля дверей “Зефірки”.

Ніна ледь смартфон з рук не випустила від несподіванки. А коли повернулася, почула ще й: 

— Дзень добрій! 

Останнє прозвучало від маленької русявої крихітки з великими синіми очима. Такими знайомими очима. 

— Ми до Всеволода, — її мама, висока спортивна білявка, схожа на прекрасну жінку-вікінга, зняла темні окуляри. 

Сині очі в дочки були не від неї. 

— До тата! — дівчинка швидко оформила в слова здогади Ніни. — Я його так давно не бачила!

— О… його… немає, — чомусь із до незручності довгими паузами сказала Наталка.

— Щось сталося? — жінка-вікінг занепокоїлася.

— Ні, ні, з ним все добре, — поспішила заспокоїти її Ніна. — Просто сьогодні в нього чергове інтерв’ю десь у цей самий час, а потім — він дає серію кондитерських майстер-класів. Сьогодні один із них. Не попередив вас?

— Ми хотіли зробити татові сюрррприз! — дзвінко відповіла дівчинка. — Але не вийшло, — засмучено опустила очі.

— Та ви все одно дуже вчасно! — Ніна вирішила розважити дівчинку. — Саме сьогодні у нас з’явилися перші цієї осені пряники-гарбузики. Хочеш? — вона присіла біля дівчинки.

— Вони з гарбуза? — пожвавилася та.

— Ні, з дечого солодшого, — Ніна загадково посміхнулася. — Але з виду дуже схожі на гарбузики.

— Мамо, подивимось? 

— Подивимось.

— Піду заварю вам кави, — спохопилася Наталка. — І какао? 

— І какао, — схвально кивнула мала. — Ой, а ми ж навіть не познайомилися ще. Я — Маринка. Мою маму звуть Лілія. Правда, гарно? 

Ніна з Наталкою наперебій підтвердили, що імена дуже красиві, потім представились самі. 

Поки дитина обирала собі пряник, її мама коротко розповіла, що вони з Всеволодом вже три роки як розлучені. Лілія з Маринкою весь цей час жили в Польщі. Батько зустрічався з дочкою лише двічі на рік. Все інше спілкування забезпечували відеодзвінки. Сьогодні ж Лілія приїхала на ювілей до подруги і вони хотіли ощасливити Всеволода своїм несподіваним візитом. 

— Сюрприз все ще може вдатися, — запевнила Ніна, подаючи дитині обраний нею пряник-гарбузик. — Я знаю, де його майстер-клас і о котрій. Ви можете навіть участь взяти — сьогодні саме спільне заняття для батьків із дітьми. 

— Краще й не придумаєш! — Наталка принесла дві чашки ароматних напоїв. — Зараз я подзвоню в той ресторан і переконливо попрошу записати ще двох учасників.

— Дякую вам дуже, — Лілія здавалася досить стриманою у прояві емоцій, та голос її, як і погляд, виражали щиру радість. 

— А що роблять на майстер-класах? — запитала Маринка, роздивляючись свій пряник і явно вагаючись з якого ж боку краще відкусити.

— Пан Всеволод сьогодні вчитиме мам із дітками робити якісь смачні штуки, — Ніна помітила у вікно щоденного обіднього клієнта і вже пакувала для нього великий круасан з карамельними смужками на скоринці. — Може, і мам, і тат, якщо прийдуть обоє. 

— Пан, — чмихнула Лілія. — Твого тата паном величають, — звернулась вона до доні.

— Мені подобається, — гордо заявила та. — Подобається, що тато — пан Всеволод, і цей ваш гарбузик теж дуже подобається, — на щічках дівчинки вже з’явилися крихітки медового тіста. — Мамо, з’їси половинку? В мене стільки гарбуза не влізе, — вона поводила долонькою над своїм животиком.

— А в мене точно влізе, — посміхнулася їй Лілія й легким елегантним рухом розділила пряник навпіл.