Розділ 8. Щось мало трапитися от щось і трапилося

“Щось та й має трапитися”, — завжди повторювала бабуся Ніні, коли черговий раз чула, що ні, в онуки все ще немає пари. Вона говорила саме “щось”, не хтось, хоча явно мала на увазі стосунки, а не просто якусь халепу. 

Цього разу дівчина хотіла відповісти, що якраз оте непевне щось із нею аж надто часто траплялося. Але тоді довелось би розповідати всі подробиці її літніх побачень. А Ніна зовсім не бажала їх навіть в пам’яті прокручувати, не те що озвучувати. Втім, останній тиждень виявився на диво спокійним в усіх планах. Ніяких запрошень, але й ніяких побутових проблем. А ще, що найдивніше, — ніяких від слова зовсім шпильок пана Всеволода. Це дещо насторожувало. Якщо не сказати лякало. Ніна навіть не могла повноцінно насолоджуватися безтурботним тижнем — постійно чекала, що щось та й піде не так. “Щось та й має трапитися”, — і це вже вона сама собі про чергову халепу, а не про те, чого бажала їй бабуся. 

Та цього дня, далеко від міста з усіма його радостями і складностями, вона була рішуче налаштоване відпочити. Ментально, бо ж фізично на господі у бабусі було чимало роботи. Ніна зголосилася збирати груші з дітьми старшої сестри Оксани. Їхні батьки тим часом займалися дрібним ремонтом в домі. Сама Оксана не приїхала — відправила лише дванадцятирічних Андрійка та Марійку в якості великих спеціалістів зі збирання й нарізання фруктів на сушку. 

По обіді ці спеціалісти запросилися на річку. Ніна знала, що цього не уникнути, тож купальник і креслатий капелюх були в неї напоготові. Не те що б їй хотілося купатися у водоймі, в яку можна зайти лише з довгої дерев’яної кладки, і знати, що там глибина одразу не менше п’яти метрів. Та дітей без нагляду туди відправляти ніяк не можна. 

— Ніно! Ніно, ти боїшся зміючок? — Андрійко приплив до кладки з довгою темною водоростю, яку намагався видати за змію, трясучи в руці так, щоб вона звивалася.

— Водорості — це салат для рибок, — спокійно зауважила Ніна. — Поверни його їм.

Вона сиділа на краю кладки в своєму ніжно-блакитному купальнику й великому білому капелюсі, й лиш ноги по коліна тримала у воді. 

— Тітонько, давай заплету тобі косу, — Марійка теж досі не наважилася зануритися у воду. — В тебе таке волосся! Чому в нашої мами завжди коротка стрижка? 

Ніна подумала, що якби в неї було двоє дітей-підлітків, чи взагалі дітей будь-якого віку, вона теж встигала б тримати в порядку хіба лиш п’ять-десять сантиметрів волосся. Якщо б і те не висипалося від безкінечного стресу. Та ці думки вона притримала при собі.

— Плети, — натомість погодилася Ніна. — Тільки спершу капелюха мого віднеси на берег, і притисни сумкою, щоб ніде не полетів. 

Марійка швидко впоралася з поставленим завданням і приступила до роботи з волоссям тітки. Андрійко тим часом невтомно плавав до невисокої дитячої вишки, звідки пірнав усіма можливими способами. Час від часу він викрикував:

“Чому більше нікого немає?” “Така спека! Чому нікого немає на річці?”

Ніна знала, що з часів, коли вона була у віці двійнят, в бабусиному селі населення неухильно скорочувалося, та, власне, й ніколи за її життя не досягало навіть тисячі жителів. Але ж літо, вихідний, хтось та й мав би з’явитися біля річки чи з місцевих, чи з приїжджих. 

“Щось та й має трапитися”.

Ближче до першої години дня з асфальтованої (місцями подекуди) дороги на земляну, яка спускалася в берег, м’яко скотилися одразу два автомобілі. Біла “копійка” і величезна синя глянцева автівка. В першій гучно грала музика, з другої долинав не менш гучний сміх. Ніна подумала, як насправді добре було за хвилину до цього, без гучної компанії. 

“Невже понапивалися ще в середині дня?” — майнула тривожна думка. Треба було швидше зібрати дітей і спробувати вибратися на дорогу в обхід новоприбулих.

— Це ж Тьома! — радісним криком Андрійко похитнув її тривожні плани. — З усіма братами! — і гайнув до автомобілів, які, на щастя, вже благополучно припаркувалися й музика стихла. 

З білої “копійки” так само бігом до Андрійка мчав чорнявий хлопчина десь такого ж віку. Хлопці все вигукували імена один одного, а коли нарешті збіглися, провели довгий заплутаний ритуал привітання з легкими постукуваннями кулачком об кулачок, долонею об долоню. Задивившись на все це і, про всяк випадок, міцно тримаючи Марійку за руку, Ніна не зчулася, як прямо перед ними з’явився високий чорнявий хлопець, цей вже її віку. 

— Орхан! — і тепер уже вона вигукувала ім’я друга свого дитинства.

Хоч не бачились вони ніяк не менше десяти років, не впізнати Орхана було неможливо — сірі очі українки під густими чорними бровами азербайджанця, смаглява шкіра, яка навіть влітку поряд з іншими засмаглими людьми, виділялася темнішим відтінком, чорне густезне волосся, по якому зараз на висках були вибриті тонкі смуги. Якщо в п’ятнадцять він був лиш трохи вищим за Ніну, то зараз здавався їй просто велетнем — на плечах гора м’язів, яка візуально робила його ще вищим. 

— НінО! — він любив наголошувати другий склад її імені, так, як Вінник витягував у своїй пісні. 

В підлітковому віці її це бісило, тоді вона штурхала Орхана або й ударити могла. Злегка. А він посміхався так, наче був непроти добавки. Цього разу Ніна так зраділа їхній зустрічі, що й не подумала сердитись. Рука племінниці сама собою виковзнула з її долоні, звільнивши для вітальних обіймів. Орхан припідняв дівчину та швидко повернув на землю.