Розділ 7

Ніна зазирнула до кабінету сімейного лікаря Степаненко Олексія Романовича ледь привідкривши двері. 

—  Можна?

—  Заходьте, роздягайтеся, — пролунало у відповідь.

Може здалося? Нащо це їй роздягатися? Але в середину Ніна увійшла і двері за собою прикрила. Бо як не увійде зараз, то потім через цю чергу з пенсіонерів вона вже не протиснеться, нікому ж не доведеш, що в тебе запис. 

—  Одяг на вішак. Роздягатися за ширмою.

З приємного в кабінеті був лише цей голос, що лунав незрозуміло звідки. Тут пахло ліками і хлором, наче тільки зробили прибирання. Але хвилювало дівчину не це. В кабінеті пусто, тільки з привідчиненного вікна доносився гамір міста. Посеред кімнати розтягнулася старенька ширма білого кольору, що відділяла частину кабінету від дверей. Як хтось зазирне, то нічого не побачить. Але таке собі рішення. Кабінет на першому поверсі, ні занавісок, ні жалюзі, півміста буде бачити, як людина тут голою розгулює. Тож, що краще? Півміста чи один випадковий пацієнт? Ніна обійшла ширму з двох боків в надії, що тут хоча б можна повернути кудись до стіни. 

—  А роздягатися обов'язково? —  сором’язливо запитала дівчина, зрозумівши, що ширма тут навіки вічні зафіксована.

—  Обов’язково. Я вам не рентген, крізь одяг не бачу. 

А рентген тут ще до чого? Може вона взагалі кабінетом помилилася? В цих поліклініках постійно якісь перестановки. Подивилась на талончик в себе в руці, кабінет номер десять. Та наче він. Може час не той? Глянула на годинник, що показував десяту. Наче все вірно. Але впевненості у Ніни не було ні в думках, ні в рухах. Повільно стягнула з себе накинуту через плече сумку. Знову озирнулася в пошуках таємничої місцини з якої говорять і нарешті побачила двері, що ховалися за шафою. Ось тобі і дизайнерські рішення. Думаєш там звичайна шафа, а там потаємний перехід в інший вимір, а точніше в інший кабінет.

—  Повністю? —  не вгавала Ніна, так вже сильно не хотілося стягувати вузькі джинси.

Одне діло, хоч знати для чого, а зовсім інше, коли навіть лікаря в лице не бачила, вона ж їх потім так швидко назад не одягне, затримає наступного пацієнта. Та й пришла ж вона наче не на візит до гінеколога. Хоча вже і в цьому не впевнена.

—  Ну як треба то повністю.

Хотіла б знати Ніна, кому то треба? Вона б воліла лишити свій одяг при собі. Але сперечатися не стала. В такі місця, як потрапляєш, то немає сил ні сперечатися, ні щось доводити. Хочеться вже скоріше вийти звідси і забути, як про страшний сон.

Розвернулися спиною до вікна і почала знімати футболку. Краєм вуха почула кроки.

Сімейний лікар Олексій Романович виявився і справді симпатичним. Фото в інстаграмі то одне, але хто знає чого варто очікувати побачивши людину вживу. Очікування Ніни точно виправдалися. Олексій мав чорняве волосся і звабливу усмішку, від якої точно тануло не одне жіноче серце. Йому неймовірно личив білий халат, що, вигідно підкреслював міцні м’язи під щільною тканиною. Ніна раптом відчула, як її сердечний м’яз почав ганяти кров по тілу з небувалою завзятістю, аж в голові задурманилося. Тим часом Олексій Романович одягнув окуляри і впевнено крокував до дівчини.

—  Показуйте ваш висип, не соромтесь. 

—  Який висип? —  Ніну немов облило холодною водою.

Вона перелякано застигла на місці с напівзадраною догори футболкою. Руки схрестила на грудях незнаючи чи то роздягатися чи таки стояти нерухомо. 

—  Зараз і розберемося який. Показуйте.

—  Та що показувати?

Олексій Романович розгублено витріщався на Ніну стоячи у кроці від неї. Вже й рукавички встиг натягнути. Коли він тільки встиг? Ніна і собі перелякано кліпала очима. Невже на спині вже щось вискочило? Може алергія якась? Намагалася щось угледіти і вертілася немов лисиця в намірах впіймати свого хвоста. Не впіймала. Витріщилася на сімейника і пошуках поясненнь. 

—  Щось я заплутався. То у вас є висип чи нема?

Ніна і сама б хотіла то знати, але як на зло поруч жодного зеркала. То певно навмисно роблять, щоб пацієнту не довелося бачити себе у найгірші свої моменти. Олексій Романович взяв зі стола медичну картку і перепитав:

—  Олена Петрівна? 

—  Ніна Олегівна, —  з полегшенням відповіла Ніна. 

Таки переплутали. Тільки не вона кабінет, а лікар пацієнта. Нарешті у вухах перестало гепати від переляку. Ніна опустила футболку на місце. Добре, що не встигла зняти її повністю, хоча що там сімейний лікар Олексій не бачив. Зізнатися, хотілося б щоб нічого, або не за таких обставин. Олексій Романович винувато усміхнувся запрошуючи присісти.

—  Такий наплив пацієнтів, що вже голова обертом.

—  Розумію, — поблажливо усміхнулася Ніна.

—  То ви не за направленням до дерматолога?

—  На щастя, ні.

Ніна несміливо вертіла в руках свою сумочку не знаючи з якого місця почати.

—  Мені б просто підписати, що я здорова і можу виходити на роботу.

—  А хто сказав, що ви не здорова?

Олексій ледь підняв голову і пристально подивився на дівчину. Їх погляди зустрілися.