Розділ 4. Меми вихідного дня

Дожити до свого єдиного вихідного цього тижня було особливо приємно. Ніна прокинулась, як і завжди, о шостій ранку, але могла дозволити собі ще поніжитися в ліжечку. Погода цьому теж сприяла — монотонний шум дощу в одному й тому ж ритмі тривав ще з вечора, навіюючи спокій і заколисуючи. Це Наталка недолюблювала грозові літні ночі, говорила, що не може в такі заснути. Для Ніни ж слухати дощ, дивитися на нього з вікна — то був кращий антистрес. Тож вона піднялася з ліжка лише для того, щоб відкрити штори, а далі повернулася до ліжка — споглядати мерехтіння липового листя і невпинних крапельок. І ще оновлень в Інстаграм.

— О, мій невтомний постачальник мемів, — посміхнулась вона ще тільки відкриваючи повідомлення від Романа — недавнього Інста-друга, який спілкувався з нею переважно самими лише смішними (на його смак) картинками. — Так, тут я навіть не зрозуміла, де сміятись, — цього ранку їх було аж три підряд. — А це взагалі жарти нижче пояса. Ну та ось тобі смайлик, все.

На її подив, у відповідь миттєво прилетіли запитання:

“Чого не спиш? Хіба в “Зефірці” сьогодні не вихідний?”

“Вихідний, — відповіла Ніна, вкотре намагаючись згадати, чи бачила колись цього Романа в кондитерській. За фото на його сторінці, на жодному з яких не видно було чітко його обличчя, вона цього визначити не могла. — Та я однак жайворонок”.

“Я теж. Що робиш сьогодні?”

“Відпочиваю”.

Ніна прокрутила в голові приблизні плани на день, які складала весь тиждень: прибрати в квартирі, поновити запас продуктів і косметики, полежати у ванній з маскою для волосся — пора вже її використати нарешті, а то й термін придатності скінчиться. Та їх вона не збиралася розкривати цьому Мемлорду.

“Пішли десь разом відпочинемо”, — тим часом написав він.

“Так дощ же”

“Він ненадовго. Можемо десь пообідати. Пригощаю! Ти ж не хочеш і у вихідний стояти на кухні?”

Готувати сьогодні щось таке прозаїчне, як просто їжа на день, Ніна справді не хотіла. 

“Як я тебе впізнаю?”, — та йти на побачення наосліп вона не збиралася.

Він миттєво скинув фото, зроблене на селфі-камеру.

“Гаразд, ти не схожий на серійного вбивцю, — відповіла вона з купою смайлів. — Пообідаємо”.

Традиційно ранковий похід в супермаркет (щоб не стояти в довгих чергах) цього дня був присвячений виключно думкам про майбутнє побачення. Ніна сама собі дивувалася, як так складалося, що то місяцями нічого не відбувається, то на побачення кличуть буквально через день? Жодне з них, правда, не переросло в стосунки, та все ж хоч якийсь рух. Чи може цей Роман бути Тим Самим? Ніна з усіх сил намагалася не виносити йому вирок завчасно, та щось всередині підказувало, що ні, він не той. 

“Просто потрібно піти в місце, де в меню більше десертів. ніж самі лише чізкейки, — вирішила вона. — Й тоді я все точну все зрозумію за його вибором”.

Дощ закінчився рівно тоді, коли Ніна повернулася додому з покупками. 

— Ну звичайно, — посміхнулась вона променям сонця, які вже проривалися через вікно і кидали косу тінь від рами на підлогу. 

Температура повітря теж відчутно підіймалася, тож дівчина дістала для побачення білу сукню з прошви і вирішила цього разу ризикнути взути босоніжки на підборах. Їй страшенно хотілося хоч день провести не зв’язуючи волосся, та в полуденну спеку воно точно липнутиме до шиї, тож Ніна злегка завила кінчика та зробила високий хвіст. 

“Я не буду фарбуватися. Але туш — то святе. І хоч бальзамчик для губ. Він ледь рожевий, та краще, ніж просто прозорий. Так, що не кажи, треба трохи консилера під очі. Ну і припудрити носика, ясно ж.”

З Романом вони домовилися зустрітися в студентському сквері неподалік центру міста, а там уже визначитися, де пообідати. В середині літа він не був надто залюдненим. І це було чи не єдине місце, де можна насолодитися приємною тінню високих розлогих кленів. Ніна часто приходила раніше, принаймні раніше за Наталку, коли вони разом десь збиралися. Що то вона завтра розкаже подрузі? Романтичну історію, замішану на мемах? Чи чергову трагікомедію?

Початок цього побачення вселяв надію — Романа не те що не довелося чекати — вони прийшли одночасно. Впізнали один одного здалеку і здолали останні кілька метрів між ними з широкими посмішками. 

— Ти взагалі справжня? Це не якась проєкція штучного інтелекту? — він знайшов привід, щоб торкнутися руки дівчини. 

Вона підняла їхні руки вгору і крутнулася на місці, наче в танці. 

“Ти буваєш у спортзалі”, — з приємністю для себе Ніна оцінила об’ємні м’язи.

— Цілком, — посміхнулася ще осяйніше. — І це поширюється на мій апетит. 

— Тоді пропоную найближчий до нас ресторан “Марко в Марокко”, — Роман вирішив не відпускати долоню Ніни.

І їй зовсім не хотілося її вивільняти. 

— “Марко в Марокко” — що це? Вперше чую!
— Східна кухня. Дуже ситні страви. І безліч десертів. Чи вони тобі вже набридли на роботі?

— Мені ніколи не набриднуть десерти, — запевнила Ніна. — Ходім до цього Марко.

Дорогою вони намагалися згадати всі свої знання про мандрівника Марко Поло і чи бував він у Марокко. Зійшлися на тому, що таки ні, тож, вірогідно, назва ресторану його не стосувалася.