Розділ 2. Бузковий стікер

День, який розпочався з пролитої кави і докорів начальника, продовжувався на диво приємно. Жодного невдоволеного клієнта, багато вже знайомих, майже рідних облич, вдячність, посмішки, компліменти. Зовсім нескладно любити свою роботу і не відчувати втоми, коли все йде так добре. Ще й плюс одне запрошення на побачення, вже без “Тіндера”. Приємний чоловік років тридцяти забирав замовлені на корпоратив японські тістечка моті, і поміж купюр залишив милу записочку на бузковому стікері:

“Ніночко, хочу пригостити Вас вечерею. Дуже сподіваюся побачити Вас сьогодні о сьомій…” і адреса ресторанчика неподалік.

Закинути йому якийсь не той вибір солодощів Ніна не могла, адже чоловік цей, чийого імені вона не пам’ятала, хоча він точно називав його, брав солодощі не за власним вибором, а за колективним замовленням колег. І робив це невперше. До моті були ягідні капкейки, а ще раніше — великий бісквітний торт на десятиріччя Інтернет-провайдера, в компанії якого він працював. 

Між першою і шістнадцятою годинами Ніна завжди мала достатньо вільного часу, щоб крім нагальних справ, зазирнути в Інтернет. Але цього разу пальчик її не торкнувся іконки Інстаграм, натомість вона вирішила зайти на сайт провайдера і пошукати серед співробітників того, з ким уже подумки погодилася повечеряти. Сторінка персоналу там справді була. Від працівників кол-центру до монтажників — кожного можна побачити з фото і прочитати кілька натхненних рядків. Той, кого вона шукала, виявився менеджером з управління персоналом.

“У психології, значить, тямить, — подумала Ніна. — Варто бути обачною”.

В її розумінні психологія існувала в цьому світі виключно для маніпулювання людьми, а вона хотіла, щоб стосунки, будь-які стосунки, розвивалися природно, хай би як правильно чи неправильно це не виглядало в очах тих самих психологів. 

— Назар, — вона вголос прочитала ім’я, щоб краще запам’ятати. — Назар — мені подобається, як це звучить. Працює у них останні два роки. Надихає всю команду, кажете… Але ж і звільняє з команди, певно, теж він. Ну та гаразд, Назаре, вечеряємо, — сказала вона його усміхненому фото. — Якби ще тут посилання на соцмережі було. 

Та й без посилання Ніна з легкістю знайшла його на Фейсбуці. Сторінка містила виключно інформацію стосовно роботи, репости з акаунту компанії — геть нічого особистого. Крім року народження. 

— Тобі вже тридцять п’ять, Назаре, — знову вголос говорила Ніна, — Я думала, не більше тридцяти. Та нічого, десять років різниці — це ще не якась нездоланна прірва. 

Вона вже розплановувала час так, щоб після роботи встигнути зайти додому перевдягнутися і ще ж дійти до того ресторанчика. Та поміж цього планування втиснулась думка глянути на тих, хто залишав вподобайки на сторінці Назара. Під його робочими репостами їх було зовсім небагато: від п’яти до дванадцяти. Тож це мали бути лише близькі люди. Ніна знову відкрила його сторінку.

— Цю фотку бачила на сайті, отже, колеги, це теж, і це… А хто ця Марина з таким же, як у нього прізвищем? Сестра? — Ніна зайшла на сторінку, де її вітав професійний фотопортрет жінки з такими гармонійними і такими яскравими рисами обличчя, аж подих перехоплювало. З одного боку, її довге чорне волосся і перманентні брови виглядали як у дуже й дуже багатьох. З іншого — побачиш її раз — точно ні з ким не сплутаєш. 

— Не сестра, — вражено прошепотіла Ніна, всього через пару портретів побачивши весільні фото. Назар був поряд з цією чарівною брюнеткою в ролі нареченого. Фото було опубліковане кілька місяців тому, але підпис біля нього радісно повідомляв, що їхньому шлюбу вже шість років. І жодних ознак розлучення у профілі не простежувалося. 

Першою думкою, яка здавалася єдино вірною, було не йти ні на яку вечерю. Але слідом підкралася протилежна — піти й послухати, якої пісні співатиме цей Назар. Чи ж не цікаво спостерігати за чоловіком, який переконаний у своїй віртуозності брехати, коли ти вже знаєш правду? Ніна хитро всміхнулася сама до себе і вирішила, що вдягне підкреслено закриту темно-бузкову сукню, яку купувала на Шабат до університетської подруги. Та сама подруга у свої двадцять п’ять вже створила щонаймиліше родинне гніздечко, в якому росло двоє пташенят. Чоловік її готував усе до сімейного переїзду в Ізраїль, ближче до родичів, які вже жили там, тому на суботні обіди Тамара часто запрошувала друзів, щоб за столом не було надто порожньо.

За ті кілька годин, які минули до сьомої вечора, Ніна разів двадцять встигла подумати, що краще б їй не йти. Та ось вона в сукні за коліна і з легким, як на чоловіче око, може й зовсім непомітним макіяжем, з’явилася на терасі ресторану. Він вже був там, за одним із центральних столиків. Піднявся, привітався, відсунув для неї стілець, зробив комплімент зачісці, хоча то був просто об’ємний пучок за відео з Тік-Току.

“Ти зовсім не переймаєшся, що хтось може нас тут побачити й розповісти твоїй дружині? Фото вислати? Чи ти ловець адреналіну?”

Поки фоном бігли ці думки, Ніна всміхалася, говорила, що рада зустрічі і як давно хотіла зайти в цей заклад та все не було гідної нагоди.

Після загальних вступних балачок про роботу і погоду, а також келиха білого вина, Назар почав підступатися до головної мети зустрічі.

— Раніше я забігав до тебе в “Зефірку” (вони встигли перейти на ти) лише по щось для роботи, тепер же буду заходити і на ранкову каву, — говорив він це так, наче то було краще, що могло статися з кондитерською. — Днями переїхав у квартиру в тому будинку, — вказав поглядом на високу нову будівлю навпроти. — І моє холостяцьке житло ше немає облаштованої кухні, тож на каву — лише до тебе.