І знову привіт, милий !

Щастя – це коли тебе розуміють, 

Велике щастя – це коли тебе люблять, 

Справжнє щастя – це коли любиш ти...

© Конфуцій

Атланти - жителі підводного царства Атлантиди. За рахунок того, що атланти ведуть підводне існування, їх фізичні характеристики відрізняються від людей.

Саме тому атланти відомі своєю надлюдською фізичною силою, витривалістю та, зокрема, мудрістю. Вони здатні дихати під водою та володіють здібностями до контролю над морськими істотами. Вони також володіють різними видами магії. 

Атлантида - їх царство, їх дім.

І зараз в тронній залі палацу, відновленого після загарбництва,  на сходах трону сидить теперішній король. Щоправда, тепер він імператор, бо за декілька століть не тільки відновив своє королівство, а й розширив його межі, об'єднавши підводні народи Тихого, Атлантичного, Індійського і навіть Північного Льодовитого океану. 

Довгі роки він очікував свою імператрицю. Чорне місто, побудоване в її честь також очікувало свою хазяйку, яка аж ніяк не поверталася. 

Піддані та радники навіть пробували агітували правителя знайти собі нову імператрицю. Ту, кого він називав цим титулом, майже ніхто не пам'ятав. 

Все тому, що минулий король, що загарбав престол, позбавився від більшості сучасників, які ще пам'ятали дитинство Ділана, а також демоницю поруч з ним. 

Зрештою імператору довелося встановити величезну статую в центрі столиці в ім'я капітана Азалії, як вищого демона, та її піратської команди, що врятувала підводне царство від тирана. На історію йому було плювати, він просто бажав, щоб кожен знав свою імператрицю в обличчя. 

Він навіть змусив писарів видати декілька книг з цією легендою. Щоправда, опустивши деякі незручні моменти, описавши там лише найяскравіші події і прибрехавши трохи щодо героїзму... та й вцілому прибрехавши. 

Уже з сотню років усі змирилися, що цею упрямець буде чекати «ту саму демоницю». 

Від імператора нарешті відчепилися.

- ПАДЛА!!! Гівнюк! Ненавиджу! - почувся гучний гнівний викрик зненацька, а імператору підводного царства здалося, що він оглохне. Обернувшись на звук, він майже підскочив.

За його спиною утворився величезний чорний вихор, з вогню якого почала з'являтися прекрасна дівчина.

- Аз..Азалія..?... - прошепотіли його вуста, доки очі обслідували гостю, впитуючи кожну деталь.

- Ні. Аїд до тебе з того боку дна постукав, - такою розлюченою демонессу не бачили не тільки всі, хто коли-небудь знав її, а й дев'ять кілець пекельного вогню.

- Ти... Ти ...Ти... - це було все, що говорила вона, коли тикала в нього пальцем, підходячи з кожним кроком все ближче.

Він зковтнув, зморгуючи напруження та не взмозі вимовити й слова. Лише облизував гарячі губи, тяжко дихаючи.

- Давно не бачились, - тупувато усміхнувся, знову кліпнувши. Скільки б разів він не прокручував в голові їх зустріч, а зараз все вилетіло з голови.

- І це все, що ти збирався мені сказати?! - вона опускає очі вниз, буркочучи собі під носа. - Пекельні сестриці Горгони, дала же доля батька дитини - ідіота. 

Вона розпахує свій плащ і взору імператора відкривається кругленький акуратний животик.

- Як?! - окреслюючи його в повітрі, витріщає очі Ділан, утім, боїться навіть ворухнутись, аби не втратити з поля зору такий рідний образ. - Тебе ж не було більше шести сотень років!

- Придурок!! - зітхає сконфужено. - Це в тебе жаби ікру мечуть по мільйону за тиждень. А от людські жінки мучаються дев'ять місяців... І тепер уяви собі, що мені страждати дев'ятсот років, мудило! - вона не роздає ляпасів, а заряджає йому кулаком в носа. 

Ділан осідає мішком на підлогу.

- А як ти... повернулася... - бурмоче, затискаючи кров з носа.

- А що, треба було ще там посидіти? Чи може копита відкинути?!

- А в тебе ще й копита є? - цікавиться зачудовано.

- Я сподіваюся, що Син в тебе розумом не вдасться, - махає Азалія рукою і, акуратно притримуючи рукою животик, як незграбний бегемотик, осідає поруч. - Дякуючи тобі, я чалилась з шістсот рочків в комфортабельній (по пекельним міркам) камері, а дякуючи твоїм послугам осіменителя залетіла, як кажуть у людей. Благо, продовження демонського роду навіть такі потвори, як демони, ким я і є, поважають, тому я й тут.

- А... тобі ж на холодному не можна сидіти... - Ділан забігав навколо Азалії, як бабця. 

«Треба на тепленькому, бо зад відморозиш»

- В що я вляпалась?! - зробила жест рука-лице демониця. - Всядься, ідіот. І так гормони шалять, так через тебе ще й в очах двоїться. А я так сподівалася, що ти за час нашої розлуки подорослішав...

- В очах двоїться?! Я зараз принесу водички... - замахав руками Ділан і побіг до дверей. 

- Ділан, ти не забув, що ти русал? - крикнула йому вдогонку Азалія.

Імператор різко зупинився.

- А до чого це питання, мила?

- Тобі, щоб «принести мені водички» варто клацнути пальцями, - глянула на нього, як на дурня.