~ 24 ~

Я не хотів, щоб тобі було боляче.  

Ти сам побажав, щоб я тебе приручив.

© Маленький принц і дикий лис, Антуан де Сент-Екзюпері

Коли Ділан підійшов до непритомної дівчини, обвівши її стан, він невагомо підняв на руках і поніс у свій покої.

Атлант поглядав на неї з тривогою, слідкуючи за пульсом та диханням, за допомогою тактильних відчуттів, коли його долоні торкались її шкіри. Все начебто було в порядку...

Новий король увійшов у покої, які колись належали йому, тримаючи непритомну дівчину в обіймах. Він обережно поклав її на ліжко, розгладив волосся і напружений вираз її обличчя. Запалив свічку, щоб створити затишок, і сів біля ліжка, тримаючи її руку в своїй.

Час ішов повільно, і нарешті Азалія почала м'яко повертати голову на подушці, жмурячись. Її вії трепетно здригнулися і вона повільно відкрила очі, дивлячись на хлопця з нечитаємим виразом.

Демониця різко встала, вириваючи руку з хватки атланта. Легке запаморочення не завадило їй тверезо мислити.

- Не розумію чому ти знепритомніла, але радий, що все добре, - сказав Ділан, встаючи позаду неї і ніжно кладучи руку на її плече. 

Вона скинула його руку і повернулась з грізним виразом обличчя.

Браслети знову з'явились на її руках дзвінко брянькнули і разом з нашийником звалилися до її ніг, розтоплюючись у золотий газ і зникаючи назавжди. Тепер вона була вільна від зобов'язань перед своїм господарем.

- Хлопчисько! Варто було прибрати мене з дороги і ти стільки накуролесив! - от зараз повернувся той самий тисячолітній демон.

Ділан навіть стушувався. Давно він не бачив такої Азалії.

- Що мовчиш?! - спокійним тоном вона пришпилила його до підлоги. - Ну ти і закрутив! З одного боку зрозуміти тебе можна. Вижити хотів. Але я скільки разів товкмачила тобі, що планувати свої ходи потрібно, опираючись на знання. Спонтанність у вкрай серйозних справах може бути фатальною.

- Ти знову, як бабця дряхла, жужжиш. - буркнув Ділан, складають уроки на грудях. - Врешті усе вийшло якнайкраще. Звісно не обійшлося без втрат, без болю, але результат.... Він того вартий.

Азалія зітхнула і подивилась на нього з якимсь болем.

- Навіть коли ти був юним, скільки б разів я не повторювала тобі урок, ти запам'ятовував лише тоді, коли набивав шишки за власним досвідом, - вона склала руки на грудях. - Сьогодні я дам тобі набити ще одну.

- Про що ти говориш? - піднімаючи очі запитав Ділан.

- Пам'ятаєш, що я казала, коли ми зустрілись вперше? - гострим поглядом глянула на нього демониця.

- Ти сказала... - він нахмурився. - Ти сказала, що я або у відчаї, або не сповна розуму, або невдачливий.

- Чому я так сказала? Нагадай мені, - тиснула на нього Азалія.

- Бо я викликав тебе, - здвигнув плечима Ділан.

- Жаль. - хмикнула демониця. - Виявляється, ти й тоді не засвоїв тоді урок. О, Архедемон! Я могла вбити тебе на тому ж місці, мене спинило лише те, що замість привітання чи наказу ти запропонував мені чаю. Вперше. - вона зітхнула та пройшла повз атланта, всівшись на ліжко. Ноги не тримали її. Вона все ще відчувала слабкість, зовсім не притаманну їй. - Спершу це була цікавість, а потім не знаю, що в мені прокинулось... Материнський інстинкт, чи що...

- Дивно це казати хлопцеві, з яким ти переспала, - хмикнув атлант.

Азалія зло зиркнула на нього.

- З чиєї подачі! О, Архедемон! - взвила вона.

Кого ти постійно згадуєш... - буркнув Король.

- Ти, - тицьнула в нього пальцем демониця, - знав хто я і пам'ятав, що нас пов'язувало. І всеодно поліз до мене. - гримнула на нього вона. - У мене ж в голові був чистий лист. До того ж, як відомо, демони навіть без пам'яті схильні шукати різноманітні задоволення... - знітилася на секунду. - Утім, це уже не так важливо.

- А що тоді важливо? - нахмурився атлант.

- Важливо... - зітхнула Азалія. - Важливо те, що твоя необачність могла призвести до твоєї ж смерті. В нашу першу зустріч могло статися саме так. І ти знову на ті ж граблі. Тільки в цей раз постраждав дехто інший....

- Але ж ніхто не помер з моєї вини. Якщо ти про Віпата... - він трохи відвів погляд. -  Мені жаль, але з цим я не міг нічого зробити. Він сам згодився допомогти і, на жаль, його чекав поганий кінець.

- Я не про нього. Я про те, що іноді не видно. З твоєї вини скоро помре дехто інший, - сумно усміхнулась демониця. - Наприклад, тому що ти недочитуєш до кінця! - вона взірвалася гнівом.

- Та що?! - наче нерозумне дитя, якого відчитує вчитель, розгнівався Ділан, втримавши погляд демониці.

- І ти ще питаєш?! - крізь зуби процідила Азалія. - Коли ти читав книжечку про демонів, в якій вичитав як остаточно прив'язати до себе нечисть, ти там не пролистував "зайві" сторінки? - вона виділила слово «зайві» і змахнула руками в повітрі, зі скепсисом показуючи кавички.

Ділан трохи стушувався.

- Та я в принципі не дуже читав. Так помітив пару моментів, - потер долонею своє передпліччя. - Як ти знаєш все наперед...