Vendetta

— Отже, ти їх пристрелив. А далі що?

— Сяду і закінчу вечерю.

© Пітер Клеменця, Майкл Корлеоне

Скло, наче матриця, огорнуло її, коли вона нарешті відкрила портал. Щось це їй нагадувало, ніби раніше таке вже ставалося. Азалію затягнуло всередину і вона не змогла повернутись. Її ноги, наче приросли до того місця, де стояла.

Дзеркало проникало в її свідомість та добудовувало тисячі втрачених осколків в діряву пам'ять. Голова гуділа і Азалія схопилася за неї, аби вгамувати біль. Подібне вже точно було!

Дзеркальний тонель повернув усе, що забрав... 

Такі вже закони оборотної магії. Якби Даніз був справжнім магом, то знав би, що будь-яке закляття можна зруйнувати, повернувши його у протилежну сторону.

Тоді, коли Азалія зайшла в портал, вона повторила магічний трюк, який позбавив її пам'яті. Проте зараз портал не міг нічого забрати, тому вклав свій магічний потенціал і, проникнувши у свідомість, повернув вкрадене.

- От паскуда, - перше, що сказала Азалія, опритомнівши. - Щоб він срати рідко ходив. Нарешті я повернулася в себе. Скільки б ще дурні я наробила в тій людській оболочці, - вона оглянула шкіряне піратське вбрання з ніг до голови. - Ні. Я, звісно, рада, що не втратила смак разом з пам'яттю, але треба повернути свій елегантний стиль. Це ж як мені вишибло пам'ять, щоб я із усіх можливих особистостей вибрала сумасбродку з шилом в одному місці! - хмикнула вона.

Дівчина стояла в дзеркальному порталі, її темні очі сяяли загадковою магією. Вона вдихала глибоко, концентруючись. 

З цього моменту улюблена піратська пов'язка на голові  та шкіряні манжети на руках навіть дратували її.

Хоча скоріше вона була зла не на стиль одежі, а на те, що витратила стільки часу впусту.

Азалія відчула, як її тіло наповнюється енергією. Її шкіра почала покриватися темними витонченими татуюваннями латинських  і китайських слів, а волосся саме заклалося в елегантну зачіску. Її тонкий стан гарно підкреслила оксамитова сукня в підлогу, кольору бордо. Її зуби стали гострішими, а особливо ікла. А потоки чорної магії жадібно огортали її, як плащ.

Очі  Азалії ставали червоними, коли вона чарувала. Наче іскри у вогнищі,  вони загадково виблискували від внутрішнього полум'я. 

- Ну все, час надерти зад цьому старому приколісту. Це ж треба було вигадати зачарувати мій улюблений прохід! - вона розім'яла плечі, ніби давно недвижимо сиділа в ув'язненні. Хоча майже так і було. Вона була зачинена частково у дзеркалі, а частково у своєму ж тілі. - Утім... тепер є причина, щоб підвішати його за одне місце, - її губи розтягнулись в хижій усмішці. Давно вона не відчувала себе такою сильною.

От тільки демониця не очікувала, що знову проявляться браслети і навіть нашийник з магічного золотого метала - атрибути, які надягнулися на неї після спільної ночі з Діланом. Ідентифікація її, як рабині...

- Розберусь з головним гівнюком, - цокнула Азалія, глянувши на них, - І відшльопаю цього малолітнього винахідника, - на словах "відшльопаю" в її голові з'явились зовсім не картинки насилля. Вона стріпнула головою і зачіска розсипалася копною волосся. Довелося знов укласти. - Що він зі мною зробив... - протираючи щоку і посміхаючись, пробурмотіла вона. - Хто б знав, що з того начитаного хлопчиська виросте такий збоченець...

Демониця виходить з величезного вітража і ступає на кафель, ефектно цокаючи підборами. Вона переступає через тіло Віпата з байдужим виразом обличчя. 

Спалах блискавки розриває повітря прямо в приміщенні. 

Зараз Азалія відчувала лиш смак крові, пожежу в своїх очах та силу, яка йокала в її серці.

Зараз їй хотілося розмазати по стінці цього гада, який нарік себе місцевим божком. Розмазати в прямому сенсі. Ламаючи кістки і перетворюючи тварюку в біомасу. Азалія хотіла всією його гнилою кров'ю до останньої краплі, як малярною фарбою, розмалювати палац.

Головним чином це бажання з'явилося тільки-но вона вийшла з дзеркального тонелю та було не лише від гніву її темної особистості. 

Вона і не помітила, що багато чого було навіяне бажанням Ділана змішати Даніза з брудом за смерть близьких. Тільки тепер Азалія відчувала, яка сильна ненависть живе у серці атланта. Нарешті зв'язок демона з призвавшим давав про себе знати. 

Так демониця відчула, що Ділана цікавив не тільки трон. Здебільшого це було прагнення помсти за все, що він любив.

При поверненні пам'яті, а, отже, її сутності цілком, воз'єднався і їх зв'язок. А не ті крихти, що залишилися після втрати нею себе, і на які надавив раніше атлант, щоб змусити її на коритись і супроводжувати його.

А це значило, що вона відчувала все, що на умі у Ділана. І несвідомо хотіла того, що він...

Страшно? Несправедливо? Ні, для Азалії, як для демона, це було спокусливо.... Спокусливо, бо нарешті її призов був не лише заради розваги. Її реально змушували стерти з лиця землі одну гнилу душонку. Не королівство, звісно, але і так непогано...

Азалія облизнулась в передчутті. Бажання Ділана покінчити з колодцем болю було все сильнішим і наповнювало її силою.

Раніше, їй нічого не вартувало ослухатися, вона не була ним керована. А з тих пір, як він бездумно прив'язав її до себе, вона стала залежна. І коли повернула собі колишню велич - це проявилось, як спляча хвороба.