Портал

Я ніколи не зазнав поразок.  Я просто знайшов 10 000 способів, які не працюють

© Томас Едісон

У темній каюті, просякнутій запахом лаванди та мирри, Азалія стоїть перед антикварним кишеньковим дзеркалом. Його золота рама відкидає м'які відблиски по стінах.  Її очі серед сутінків спрямовані на скло, наче вона намагається угледіти щось крізь його простір.  Її пальці, погрубілі від частого використання зброї і роботи на кораблі, легенько торкаються поверхні дзеркала, немов вони танцюють на межі матерії. 

Піратка стоїть перед неправильним порталом, який вже котрий раз намагається відкрити крізь кишенькове дзеркало. Але переривчасті, наче павутиння, блискучі контури напіввідкритого порталу, ніби знущаються з її старань. Яка це спроба? Вона вже втратила рахунок…

- Краще вже було притарабанити дзеркало з ванної кімнати. Воно хоча б пів метра, а не якась бздюліна…. - здувши прядку з спітнілого чола, промовила капітан.

- Не все одразу. На чомусь же треба вчитися. А з малим порталом менше мороки і є шанс, що одразу не засосе кудись, - фиркнув Ділан.

Він вальяжно розкинувся в кріслі і почитував якийсь романчик, що неймовірно бісило Азалію, з якої вже сім потів зійшло в марних спробах.

Азалія нетерпляче махає руками, але портал залишається непроникним, наче стіна з каменю, що не пробити.  Її очі, зазвичай блискучі від рішучості, зараз світяться лиш розчаруванням. І вона б покинула цю марну справу, якби це була не єдина можливість швидко виконати доручення атланта - повернути йому королівство. Хоча вона б злукавила, якби не сказала, що більше її хвилює власна Свобода. 

Атлант спостерігає за всім, що відбувається, без інтересу.  Його хвилює лиш результат. 

Його очі періодично спалахують таємничим світлом, наче зірки на нічному небі, але потухають. 

Без своєї сили я наче без якоїсь частини тіла. Це неймовірно розчаровує... Ненавижу відчуття безпорадності. 

Ділан зітхає, встає і ставить книгу на журнальний столик. А потім підходить до Азалії і невагомо торкається її плеча, немов вітер по воді. Нахиляється ближче і шепоче хрипко прямо над вухом:

- Не тужся марно, а спробуй відчути...

Піратка заплющує очі і прислухається до голосу атланта.  Вона вдихає запах моря, що доноситься через наскрізь відкрите вікно, немов аромат свободи. 

Азалія відчуває, як магія починає повільно проникати до її нутрощів, поволі напитуючи її силою. Ніби ковток свіжої джерельної води розливається по венах, як по річках.

- Нащупай серед тисячі ниточок, які кличуть тебе, потрібну, - Ділан обіймає її, легенько обплітаючи руками. Він продовжує шепотіти, настроюючи її на потрібний лад, як Страдіварі скрипку. 

І дійсно Азалія відчуває спочатку коливання чар у повітрі, а потім чує якийсь шурхіт. Шурхіт переростає в шепіт, а шепіт розпадається на тисячу голосів, що безпорядку щось говорять. Від цього у піратки скоро вже голова починає тріщати. Вона намагається знайти потрібний тон, якій шепотів би щось про Бермудськкий трикутник, але чує лиш незрозумілий гамір.

- Розслабся. Не тиняйся від одного голоса до іншого. Розклади їх на тони… - все ще шепоче Ділан. Він намагається направити дівчину в потрібному напрямку, наскільки це можливо. Все ж магія демона відрізняється від підводних чар. 

Зараз вони наче сплітаються в один організм. В досконалу система, що вдихає разом і в унісон налаштовує серцебиття, яке звучить до того ритмічно, що йому позаздрив би барабан, який на шаманському обряді закликає духів.

І ось, дзеркало починає світитися тьмяним зеленим світлом, немов зоря, що згасає в безмісячну ніч.  Через хвилину відображення дівчини у склі спотворюється, наче вода в туманному озері й раптом дзеркало починає мерехтіти і світитися сильніше, а його контури починають розмикатися.  Піратка відчуває, як магія взаємодіє із її власною енергією. І її душа з'єднанується з невідомою ниткою, яку вона нарешті вибрала серед тисячі. 

Лиш тепер Азалія чує загадковий шепіт, що повторює по колу лиш одну фразу: Бермудськкий трикутник.

Дихання дівчини сповільнюється, кожен вдих наповнює її легені якоюсь невідомою, новою енергією.  Її розум зосереджується і впорядковує вихор думок, що сплітаються у візерунки стародавніх рун.  

Ділан все ще міцно обіймає Азалію, але вона не відчуває цього. Він користується її трансом і сильніше притискає до свого тіла, вдихаючи аромат її волосся.

Це егоїзм, але я не можу втриматись. Навряд би ти погодилась мене обійняти іншим разом. І точно не дозволила б зробити цього мені, - атлант усміхається власним думкам і притискається чолом до її потилиці. - Ти віриш у мою ненависть чи гнів. В усякому разі ти не дізналася про справжні почуття. Бо тоді мені довелося б розповісти, що найбільше розчарувало мене в тобі колись, - він поглажує великим пальцем її талію і зітхає. - Зрадь ти хоч сотню раз мій трон, мою державу і навіть мою любов. Найбільше, що мене засмутить - це те, що ти так легко прощаєшся зі мною, що лиш удаєш турботу, що легко забуваєш. Прямо як зараз. Але що я можу зробити з цим? На жаль, нічого... Тож, обмани мене знову. - останню фразу він безчутно шепоче. - Я чекатиму...

З кожною миттю портал розширювався все більше, немов квітка, що розкриває свої пелюстки на світанку.  Таємничий аромат шторму та невідомі звуки наповнюють кімнату.