Капкан на демона

Яка пастка зрівняється з капканом кохання?

© Стівен Кінг

Азалія повільно прокидалася. Сонце уже давно світило крізь штори, але тільки тепер промінь добрався до її обличчя. Вона неохоче розплющила очі. Починався новий день, а вчорашні події здавалися їй лише сном.

Вона солодко потягнулася на постілі, не зважаючи на свою наготу, і провела по обличчю руками, ніби стираючи сонливість. 

Раптово щось дзвянькнуло. 

Вона підняла руки трохи вище і прямо перед очима побачила золоті браслети. Це були прості кільця, які майже впритул охоплювали тонкі зап'ястки. Азалія покрутила кожне із них, але так і не знайшла застібки. 

- Якого лиха?! - зірвалося з вуст.

Вона вирішила, що розбереться з цим пізніше, тому окинула кімнату поглядом, шукаючи одяг. 

Якщо Ділан вже одягнувся і втік, то міг хоча б принести сюди і її одяг також. А у тому, що він втік, вона чомусь не сумнівалася.

Капітан застогнала. 

Доведеться топати в купальню, щоб одягтися. Ще й ці довбані браслети не знімаються. 

Зламати чи стягнути їх також не вийшло.

І до чого взагалі було різке потепління русала до ненависної рабовласниці? Прийшов, побачив, переміг. Цезар, блін. Тільки в його виконанні це скоріше: тікав, наткнувся, вилюбив.

Часу осмислити відповіді на свої запитання у Азалії не було, бо у кімнату увійшов уже цілком одягнутий Ділан. Що неабияк здивувало її. Азалія прикрилася покривалом. 

Мундир добре підкреслював статну фігуру Ділана. До того ж йому безперечно пасував колір індиго, що відтіняв темну синь його очей. Зараз одежа русала одночасно підходила під опис капітана гвардії та короля бандитів, що трохи розсмішило Азалію. Вона не стрималась і сміхотливо хрюкнула під носа.

Від Ділана незвично віяло аурою стриманості і небезпеки. Таке поряд з ним Азалія відчувала вперше з моменту їхнього знайомства, але саме зараз її накривало відчуття дежавю.

- Прокинулась, спляча красуня… - мовив він своїм чаруючим голосом. - Хоча не впевнений, що таке миле прізвисько можна примінити до демона.

Його кроки були зовсім не тихими, тому підбори чобіт дзвінко цокали об підлогу.

- Це, звісно, лестить, що ти підвищив мене з піратки до демона, але дозволь поцікавитись, що це за золотава херня на моїх руках, - вона продемонструвала браслети, витягнувши руки уперед. -  І якщо ти вже тут, то, будь ласкавий, принеси мій одяг. Мені ліньки підійматися за ним, - по-лисячи усміхнулась йому Азалія.

- О, треба ж, дійсно вийшло… - Ділан пропустив мимо вух її слова і вдоволено посміхнувся. 

Одразу ж всівся в крісло, яке було навпроти ліжка. Так вони дивилися один одному в очі. Русал вальяжно закинув ногу на ногу і склав руки на коліні.

Азалія продовжувала сверлити його поглядом, очікуючи хоч якихось пояснень його раптових метаморфоз.  

Зараз аж занадто впевнений вигляд Ділана неймовірно бісив її. Він не мовчав, не тікав, не відвертався, не робив байдужого вигляду. Словом, він не вів себе так, як увесь місяць на кораблі серед піратів. 

Зараз перед нею сидів якийсь новий Ділан, з яким піратка була незнайома.

- Та що в біса в тебе вийшло?! - гостро промовила Азалія. - Досить показушничати своєю загадковістю. Кажи, що хотів і або забирайся з моїх очей, або допомагай збиратися. Мене чекає команда….

- Тобі як коротко чи більш розгорнуто? - на губах Ділана сяйнула білозуба посмішка. Хоча, на думку Азалії, більше було схоже на оскал.

- Бажано, хоч якось, - Азалія видихнула і підперла рукою щоку, влаштувавшись на ліжку по зручніше.

Ділан знову усміхнувся.

- Я був не впевнений, але ця ніч все вирішила. Перше, що ти мусиш знати, ти - демон, якого десять років тому я викликав за допомогою ритуалу, - він вимовив це так просто, ніби заявляв, що небо блакитного кольору.

Капітан спочатку нахмурилась, а через мить заливисто розсміялась. Ділан терпляче чекав. Трохи перевівши дух після нападу сміху, вона глузливо поцікавилась:

- Це, звісно, класний жарт. Але давай потім подурачимось. Час на корабель. Ще й цих довбнів-матросів, які прийшли зі мною, треба відліпити від гарячих ципочок.

- Я не жартую. - прикував її до місця безапеляційний тон русала. Хоча тепер, думаю, правильніше буде називати його атлантом. 

- Ну які докази в тому що я “демон”? - піратка скептично глянула на Ділана. - бо зараз у мене складається враження, що тобі сонечко в тім'ячко напекло.

Атлант їдко усміхнувся у відповідь:

- Цікаво. Скільки років ти живеш, як піратка? Хоча ні, - він зробив вигляд, ніби замислився, - дай вгадаю. Близько десяти, а то і менше. Судячи з того, що я бачив за ці тижні, то, я так розумію, в тебе проблеми з пам'яттю. І почалися вони... Знову ж таки вгадаю. Не більше, ніж 10 років тому.

Азалія не приховувала здивування, здвигнула плечима і чесно відповіла:

- Десять років тому я в безпам'ятстві прокинулись посеред пустелі. Єдине, що я змогла згадати - це власне ім'я. Щоправда через два місяці....