В гостях у мадам Каллісто

- «Чорна перлина»? Я чув про неї. Команда грабує судна і порти вже десять років. Ніколи не залишає нікого в живих.

- Зовсім нікого? Звідки тоді беруться чутки?

© Пірати Карибського моря 

Будинок втіх мадам Каллісто знаходився в одному з найживописніших місць порту. 

Було десь близько полудня, а тут уже на всю катушку гриміла музика. Ну як гриміла. Зачаровувала, зваблювала, запрошувала...

Азалія з матросами одразу увійшли. 

Зала самого будинку була велика. Та й взагалі був він був побудований дивним чином. Перший поверх був уставлений столиками, за винятком центру, де виступали прекрасні феї цього закладу. Другий і третій поверх можна було побачити з цього своєрідного танцполу, бо вгору височіли колони з перехресними перилами, де коридори з дверима кімнат добре проглядалися.

Якщо ж глянути знизу танцполу вгору, то можна впертися поглядом у скляний купол, через який вночі можна розгледіти зорі.

Сама мадам Каллісто любила виходити у цей центр подивитися, що відбувається у поверхових коридорах.

Азалія бувала тут, бо якраз на першому поверсі Каллісто мала ресторанчик. Вишукана кухня завжди приваблювала піратку. 

Було лише одне але. 

Вона ніколи не заводила розмову про те, чим саме займається. Піратів тут, як і злочинців, не дуже любили і тому доводилось переодягатися.

Цього ж разу вона не мала часу гратися в актрису.

Каллісто вийшла назустріч. Вона завжди зустрічала шанованих гостей. Побачивши Азалію, спочатку вона усміхнулась, але перевівши погляд на її супутників, її усмішка згасла. Не впізнати в піратах піратів досить важко. Чого тільки вартував шкіряний бандаж на оці у одного з матросів.

- Чого ж ви не казали, пані Азалі, що у вас така цікава робота? - її їдкий тон було чути за кілометр.

- Не було нагоди, - коротко і без відтінку насмішки відповіла дівчина. - Не проведете мене до мого звичного столику?

Мадам напружилася і піджала губи.

- Мені жаль, ваш столик зарезервовано. Та й взагалі…сьогодні багацько народу, боюсь, вам буде некомфортно, - вона овела рукою залу.

Тепер всі погляди були звернуті на розмову хазяйки з піратами.

- Чому ж… піратам не звикати до шумних компаній, - усміхнулася у відповідь капітан.

- Як хочете. - якось дуже просто погодилася мадам. - Ось там в кутку є вільний столик.

Азалія подумала, що це гарний знак. Бо, якби вона раніше не була тут, мадам напевно вигнала б їх. Глянувши туди, куди вказувала її худа рука, піратка мисленно простогнала.

Це було найтемніше місце будинку. Яке до того ж зовсім не проглядалося. Звідти нічого не можна було побачити.

“Хитро. Але, якщо вона думає, що я розвернусь та піду, то дуже помиляється.”

- Дякую, мадам.

Азалія жестом вказала матросам сідати за столик. Сама ж розвернулася до Каллісто:

- Веліть подати нам обід і свічки, - вона взяла мадам за руку і опустила в її долоню свій гаманець з грошима.

Тепер їх точно не могли випровадити з цього закладу. 

Капітан була тут достатньо разів, щоб знати негласне правило: той, хто заплатив, піде звідси тільки в тому випадку, коли отримає те, що купив. 

І неважливо, що клієнт буде тут робити. Якщо його не вигнали до оплати, то будуть терпіти, доки не видадуть бажане. 

А що найголовніше, Азалія знала, що мадам ніколи не порушує власних правил.

Каллісто ледь помітно усміхнулася і сховала гаманець у свій, розшитий золотом, фартух.

- Як бажаєте, - поки вона пішла, а піратка всілася до матросів, нервово постукуючи пальцями по дереву стола.

- Чого замовкли? - запитала Азалія у своїх підручних.

- Та якось нема про що говорити.. - хмикнув один із них. Інші лише кивнули у відповідь на його слова. Капітан зітхнула.

Аж зненацька почувся голос від сусіднього столику, що був якраз на світлі. В досить благополучному місці між іншим.

- Дожились. Піратам нема про що поговорити, - почав глузувати один із компанії, що сиділа там. - А як же криваві розповіді про абордажі і грабунок судів. Чи ви пірати так, на троєчку?

Інші моряки за столом почали сміятися.

Азалія швидко зрозуміла, що за цим столом сидять китобої. Моряки, які займаються відловом китів. Чому моряки? Моряк моряка, як то кажуть... А китобої? Декілька нашивок з китом на їх формі говорили самі за себе.

- Казки, - смішливо відповіла Азалія. - Хоча варто посперечатися чиї історії будуть кривавішими. Пірати дійсно люблять цінні речі. Золото, наприклад. Чи радують вбивства нас? Скоріше ні, чим так… А от до вашого промислу багато запитань.

- Яких це? - зухвалий матрос уже сів напівоберту. Інші також повернулися у їх сторону. Та й взагалі шум будинку трохи стих. 

І ще декілька десятків пар очей почали спостерігати за суперечкою.

- Яких? - повторила запитання грубіяна Азалія. - Не всі пірати займаються пограбунком. Здобич можна знайти не тільки на іншому кораблі, а і у таких гиблих місцях, куди не полізе ніхто, окрім тих, хто і сам представляє небезпеку. А от щодо китобоїв... Ці моряки дійсно мають справу з вбивствами. Чи вбивство тварин не рахується? - Азалія шкребла нігтиками по дереву. Їй не подобалась ця ситуація і ця розмова. Вона ненавиділа витрачати час, щоб пояснювати мухам, що мед краще, ніж лайно. Але вони самі зачепили піратів.