Втікач

Випадок - це псевдонім Бога, коли він не хоче підписатися своїм власним ім'ям.
© Анатоль Франс

Ніч. Непрогляна темрява. І, здається, вона забула зачинити каюту...

Що ж… я зможу вийти подихати повітрям наодинці.

Я перевертаюсь на інший бік, стараючись не скрипнути диваном. Але мені це не вдається. Все ж легким мене назвати не можна. Натреноване життям солдатське тіло, хоч і вже більше двох місяців не знало тренувань, не втратило форми. Тож легка хода мені також не вдається і дерево скрипує під ногами неприємним звуком. 

Я оглядаюся у бік піратки, але вона спить. Останні дні вкінець вимотали її. 

Хоча я досі не можу вкласти в голові, що вона капітан піратського судна. 

Ні, не тому, що на вигляд вона не підходить для цієї ролі. Скоріше навпаки. Мене взагалі дивує, що вона знайшла своє місце в океані. Це завжди була моя прерогатива.

А ще більше мене дивує те, що за увесь час від неї ані натяку на те, що ми були колись знайомі. Чи, може, я помилився? Чи багато людей у світі, що мають однакові обличчя?

Я хоч зміг вийти з каюти не скрипнувши дверима. Варто подякувати тому матросу, що змазував петлі маслом.

Розправляю плечі і вдихаю те бажане повітря свободи.

Вона вирішила мене продати? Ха, як би не так! Думаю, найближчим часом їй це не вдасться. 

Перед мої очі постає місто. Порт уже зовсім недалеко і, здається, час мені знову випробувати свою швидкість. 

Я пірнаю.

О, боги! Як же давно я не торкався води!

І я зараз не про той мізер, який подавали мені у кухлі, щоб я не помер від спраги.

Але зараз я чомусь відчуваю гіркоту на кінчику язика. Невже я відчуваю провину?

Впевнений, все через неї! Вона знову в'їдається під шкіру, хоча я уже вирішив, що це не вона. Просто хтось дуже схожий… Чи ні? Чому ж тоді вона дала мені ім'я Ділан? Моє ім'я! Це зводить з розуму...

Потрібно на деякий час викинути все із голови.

А поки що, мій потужний хвіст допомагає мені швидше дістатися берега.

Місто горить нічними вогнями. Я досить легко знаходжу пірс і, розганяючись, вистрибую на сушу. Хвіст швидко матеріалізується в ноги і я уже міцно стою на землі.

Поки що мене не влаштовує одне - мій одяг. На глибинах - це звична одежа, але тут я гірше білої ворони.

Як добре, що Азалія любить робити заначки. 

Я підкидую на долоні кошель з піастрами і думаю, що навряд піратка помітить пропажу. Вона ж буде займатися пошуками зниклої здобичі, а не перевіряти власні схованки.

Здається, десь поблизу блиснув вогонь факелу. Не потрібно буде розумником, щоб знати, що це можуть бути нічні патрулі гвардійців.

Але зараз мене чомусь цікавить, чому вона вирішила, що я нелюдимий! 

Хто сказав, що атланти не бувають на суші. Ще й русалкою обізвала! І чому я знову про неї думаю?!

Я швидко добіг до найближчого провулку. Треба роздобути одяг. Безпечний. А що може бути краще у цій ситуації, ніж форма гвардійця. Будь-де вони мають недоторканний статус. Головне, щоб свої не розсекретили.

І все ж… Як же я довго не був на суші! Сподіваюся, мої старі навички ще працюють.

Знову блимнув вогонь факелу. І не одного. 

Зазвичай, солдати ходять по троє, по четверо чи більше. Ловити одного заради форми ризиковано. Або зловлять інші, або гарантовано будуть шукати куди він пропав.

Найпростіше, що може бути - це піти за ними, пролізти в їхній штаб і вкрасти форму з роздягальні. На перший час це убезпечить від непотрібних питань. На декілька днів, а може і на декілька годин, доки хтось з розумніших не вирішить поцікавитися твоїми документами.

Була б у мене моя сила! Не займався такими речами…

Мені пощастило, що я ув'язався за потрібною групою, у них саме закінчувалася зміна. Вони про щось говорили, сміялися і врешті-решт, коли їх замінили зустрічні гвардійці, попрямували до штабу. 

На щастя, у мене було ще достатньо часу до світанку.

Ну все... Я красунчик! 

Червоночорна форма гвардійця ідеальний хід: ніхто не причепиться, вночі не видно, кров на ньому теж не помітна. Не те, щоб я збирався когось бити, але хто зна, що мені трапиться в дорозі.

Мундир сів, як влитий. Довелось покопатись, щоб знайти потрібний розмір. Ну все, капелюх приховає обличчя, плащ захистить від дощу, та й зброя теж не завадить. 

Я вийшов і знов пірнув у провулок. Я б міг спокійно йти далі. Всьому винний мій слух!

Ще до того як кінь вдарив копитами по бруківці вулиці, я почув дзвін підков. Тріскіт вожжей, що стискав у руках кучер. Скрип колеса і напружений видих дами у кареті. 

А поруч хтось клацнув запальничкою і одразу ж затвором пістолета. Я навіть зміг мисленно порахувати кількість чобіт чоловіків, що, вочевидь, очікували цей екіпаж. От нічого носити шпори. Вони чудово дзвенчать. Для людей ці звуки губляться в нічному місті. Але не для мене.