Розділ 35

  Згодом все стихло. Зараз Леся старанно складала речі у валізу. Уже за годину вона разом з Аміром мала вирушити до міста. Це не могло її не радувати, адже всі негаразди, здавалося, залишилися позаду. Нарешті вона могла вирватися з цієї паски та повернутися до нормального життя.

  Але було те, що її по-справжньому засмучувало. Леся почувалася ніяково через те, що родина Аміра дізналася правду про її шлюб і обставини, за яких вона стала частиною їхньої сім’ї. Вона вдавала щасливу дружину, хоча зовсім цього не хотіла. Це було поза її волею — її змусили, їй погрожували. Проте навіть усвідомлення власної безпорадності не позбавляло її почуття провини. Вона відчула потребу вибачитися.

- Вибачте мене за те, що була з вами нечесною. Мені соромно… І ще більше соромно за мого діда, — тихо мовила Леся, опустивши голову. Вона тоді стояла у вітальні біля дивана, на якому зібралася вся родина.

- Ти не винна, тебе примусили, — відповіла Ольга Григорівна. — Мені щиро жаль, що тобі довелося через це пройти. Твій дід — справжній монстр. Хоча, правду кажучи, я це й так знала. Моєму чоловікові завжди було важко знайти з ним спільну мову. Тимофію завжди всього мало, він надто заздрісний. Така вже в нього натура… Можливо, у нього є і якісь хороші риси, але, на жаль, я про них нічого не знаю.

- А в мене склалося враження, що такий, як Тимофій Васильович, і вовків не боїться. Він би їх голими руками задушив, — пожартував Адам, намагаючись трохи розрядити напругу. — Сміливий, але жорстокий.

- І як нам тепер жити поряд із таким небезпечним сусідом? — замислено озвалася Тамара.

- Та якось будемо, — знизав плечима Адам.

  Незабаром до будинку зайшов Амір, виглядав він засмучено. Усі ці обставини були йому неприємні, але в його голосі не відчувалося ні краплі каяття.

- Він думав, що на нього немає управи, але це не так. Якщо наш сусід ще щось вигадає, то знайте: я зроблю все, щоб вас захистити, — рішуче промовив Амір і, обвівши поглядом усіх присутніх, сів у крісло навпроти своєї родини. — Леся, сідай. Чому стоїш?

  Леся нерішуче присіла поруч із Тамарою, все ще відчуваючи незручність і палке бажання якнайшвидше покинути цей дім. У кімнаті запанувала тиша, яка тривала кілька секунд. Леся намагалася опанувати хвилювання, але її нервове стискання долонь видавало тривогу. Тамара тихо, майже непомітно, взяла її за руку, щоб хоч трохи заспокоїти. Ця підтримка здивувала Лесю, і вона навіть ледь помітно посміхнулася.

- А ти, синку, ще нічого не хочеш нам сказати? — різко обірвала мовчанку Ольга Григорівна. Її погляд був сповнений обурення — вона чекала від Аміра більшої відвертості.

  Амір важко зітхнув, ніби зважував кожне слово, перш ніж відповісти:

- Звісно, хочу. Хочу ще раз подякувати тобі, Адаме, за те, що ти прийшов на допомогу. Те, як ти придумав усе з рушницями, було блискучим. Це був сміливий вчинок! Я тепер знаю, що ти здатний на набагато більше, ніж я собі уявляв, — у його голосі прозвучали виразні нотки гордості за брата, які він навіть не намагався приховати.

- Та будь ласка. Я завжди радий допомогти, — Адам був задоволений похвалою старшого брата.

- А про те, що ти нас обманював, нічого не хочеш сказати? — Ольга Григорівна повторила запитання, вже на підвищеному тоні.

- Обманював? — перепитав Амір, дивлячись матері просто у вічі. — Я не заперечую, що багато чого приховував від вас. Але обману не було. Я одружився з Лесею, тому що вона мені справді сподобалася. Я закохався в неї з першого погляду. І зараз кохаю.

  Він на мить замовк, ніби наважуючись сказати більше, а потім додав:

- Зізнаюся, що спочатку у мене був прихований мотив. Мене розлютило, мамо, що ви вирішили шукати мені наречену. Це було неприємно, і я хотів якнайм’якше вийти з цього... скажімо так, конфлікту. Тому вирішив одружитися ще до вашого повернення додому. І тут мені випала така нагода.

  Амір перевів погляд убік, ніби зважуючи, як продовжити.

- Василь Тимофійович тоді мені запропонував вигідну співпрацю. Сказав: "Одружуйся з моєю онукою, і ти зможеш користуватися моїми землями. Натомість допоможеш мені реалізувати продукцію." На той момент я навіть не бачив Лесі, але погодився. В деяких моментах сумнівався, але все ж погодився і не через землі, а через…

- Через те, щоб не погоджуватися зі мною,- Ольга Григорівна продовжувалася обурюватися.

  Амір тільки кивнув зробивши коротку паузу, опустивши погляд, а потім, уже з теплішим голосом, продовжив:

- Коли я побачив Лесю, то одразу закохався. Тоді я ще й не знав, що вона онука нашого сусіда. І знаєте, після цього жодна угода вже не мала значення. Ось така історія.

- А що, не можна було нам про це раніше розповісти? — Ольга Григорівна трохи вгамувалася, але її голос усе ще звучав із докором.

-  Якби ви знали правду, було б ще гірше. Так, я був не до кінця щирий з вами, — Амір говорив серйозно. — Зізнаюся, ви ще багато чого про мене не знаєте.

- То розкажи, — втрутився Адам, дивлячись на брата з цікавістю. — Ми готові прийняти тебе таким, яким ти є насправді. І знай: ми тебе любимо не за вчинки, а тому, що ти — наша рідна людина.

- Дякую тобі, брате. Я завжди хотів це чути, — Амір посміхнувся.

  Ольга Григорівна подивилася на сина довгим поглядом, ніби роздумуючи, що сказати. Потім повільно заговорила:

- Знаєш, Аміре, я завжди хотіла для тебе найкращого, але, мабуть, не завжди правильно це висловлювала. Мені важливо знати, що ти щасливий.

  Вона підвелася з дивану та зробила кілька кроків у його бік, додала:

- Я не питаю, чому ти не ділишся всім, що в тебе на душі. Я лише хочу, щоб ти знав: якщо колись тобі захочеться поговорити, я вислухаю.

  Амір кивнув і відповів тепло:

- Прийде час, і ви дізнаєтесь про мене більше. Просто я й сам ще не знаю, яка вона — правда.

  Він теж підвівся й обійняв матір, а вона лише міцніше стиснула його в обіймах.