Розділ 29

  Почало світати. Перші промені сонця пробивалися крізь хмари, пробуджуючи природу до життя. Чувся спів пташок. Багаття давно погасло. Амір прокинувся першим, розплющив очі й одразу прижмурився, уникаючи прямого сонячного світла, яке проникало до грота. Леся ще спала, притулившись до нього та поклавши перев’язану голову йому на груди. Амір лежав нерухомо, щоб не розбудити дружину, а його права рука обіймала її. Він розмірковував над тим, що сталося і що робити далі.

 Згадав, як Леся розповіла йому про свій план «А», який так і не змогла здійснити. Спочатку вона не хотіла про це говорити — мабуть, мала намір спробувати повторити його ще раз. Але він наполіг, і зрештою вона зізналася. Амір був здивований, як їй взагалі могла спасти на думку така ідея.

- Леся, ти ж розумієш, що це безглуздя, — сказав Амір під час їхньої вчорашньої розмови. — Це ж повна нісенітниця — зіпсувати вовну фарбою, щоб твій дід не зміг її продати.

- Але ж він і справді не продав би її й зазнав би збитків, — Леся не розуміла, чому він так говорить.

- Дід справді зазнав би збитків, але не таких великих, як ти думаєш. Тих двох банок фарби точно не вистачило б, щоб зіпсувати весь товар. Я хочу сказати, що це були б незначні втрати, і для Тимофія Васильовича вони аж ніяк не стали б фатальними. Розумієш?

- Але це все одно збитки, — наполягала Леся.

- Ну, гаразд. У будь-якому разі твій план «А» не спрацював би. Лом, повір, не допоміг би тобі потрапити всередину. Тебе б обов’язково почули, бо у твого діда є сторожові собаки. Але тепер це вже не має значення. Я запевняю тебе, що сам розв’яжу цю проблему.

- Як ти її розв'яжеш? – Леся навіть спробувала розсміятися. – Єдине, чим ти можеш мені допомогти, – це навпаки здійснити мій план «А». Ти можеш поїхати зі мною і все-таки зіпсувати ту вовну. Ну, якщо ти боїшся порушувати закон, то краще нічого не роби. Але я не відступлю. У мене залишилося зовсім мало часу. Моя відпустка добігає кінця. Я маю повернутися в місто, щоб розлучитися з тобою, звільнитися з роботи та переїхати жити до Німеччини. Я хочу бути поруч зі своєю родиною відтепер завжди. Розумієш?

- Розумію. Лягай, треба трохи поспати, а на світанку вирушимо на ферму. А потім уже поговоримо серйозніше. Обіцяю ще раз, що сам розв'яжу всі твої проблеми. І вже за тиждень ми повернемося з тобою в місто.

  Леся більше не намагалася нічого доводити чи сперечатися з ним. Про себе подумала, що ніхто, крім неї самої, не здатен розв'язати її проблеми. А так хотілося б, щоб це зробив і справді хтось інший… Амір сказав, що допоможе, але ж це нереально. Діда ніхто не здолає, навіть якщо в Аміра набагато більше грошей. Та що він може, на відміну від діда? Леся лише ледь помітно всміхнулася.

  Амір, без сумніву, вміє розв’язувати ділові питання, вести успішний бізнес. Він розумний, це факт. Але…

  Вранці, коли Леся прокинулася, спочатку навіть не зрозуміла, де знаходиться і що з нею сталося. Вона хотіла було підняти голову, але гострий біль пронизав її тіло. І тоді все пригадала. Тяжко видихнула, відчуваючи розчарування через невдачу, через те, що вовки завадили їй здійснити план «А». А потім подумала, що вони могли б із нею зробити, якби не Амір.

  Він урятував їй життя. Але тепер він знає правду.

  Ну й нехай. Може, так навіть легше. Хай знає, в яку халепу вона потрапила.

  Леся пригадала, як він сказав, що допоможе їй. Дурниці. Але… побачимо.

  Дівчина обережно підвелася і сіла.

- Доброго ранку, – Амір теж сів. – Як ти? Болить?

- Болить, але терпимо, — вона наважилася подивитися на нього. — Дякую, що врятував мене від тих хижаків. Коли згадую, як їхні очі світилися в темряві, стає моторошно. Раніше я ніколи не бачила вовків наживо.

- Їх у наших краях розвелося надто багато, дякуючи Олександру Федоровичу, який не бажає як слід дбати про заповідник. Але це питання часу… Зовсім скоро він зрозуміє, як треба, — Амір говорив серйозно, але Леся так і не зрозуміла його натяку.- Скажи, у тебе голова не паморочиться?

- Ні. І ще раз дякую, що подбав про мене, — Леся впіймала на собі його пронизливий погляд і тому швидко встала на ноги. — Нам… нам варто повертатися на ферму. Сподіваюся, ти знаєш дорогу?

- Звісно, знаю. За ці роки, що я тут прожив, встиг об’їздити все на своєму Мустафі. Природа навколо неймовірна в будь-яку пору року, — Амір теж підвівся, відчуваючи, як вона його зачаровує, ніби заворожує. Йому захотілося обійняти її, поцілувати, але він відігнав ці думки, помітивши, як їй стало ніяково.

- Чи зможеш їхати верхи?

- Зможу, — впевнено відповіла Леся. — Пішли.

  Вони разом вийшли з грота та підійшли до своїх коней.

- Марічко, ти як? – звернулася Леся до свого коня так, ніби чекала відповіді. – Для них це, мабуть, неабиякий стрес.

- Коні швидко оговтуються, особливо, якщо поряд знайома людина, – спокійно відповів Амір, підійшовши до тварин та відв’язав їх від дерева. – Ти точно зможеш їхати верхи?

  Леся кивнула, бо слів у ту мить не знайшлося – їхні погляди зустрілися. Її серце шалено закалатало, перехоплюючи подих. Чому вона раптом так реагує на нього? Що з нею відбувається? Невже він справді почав їй подобатися? Вона хотіла відвести очі, але не змогла – наче якась невидима сила зачарувала її.

  Амір теж ніби зачарований, тримав в руці віжки. Потім він обережно простягнув вільну руку і торкнувся її обличчя. Її шкіра була така ніжна, що це миттєво запалило в ньому бажання. Він нахилився, легенько провів пальцями по її підборіддю й накрив її вуста своїми.

  Усе навколо завмерло, ніби реальність перестала існувати. Вони стояли лише вдвох серед дикої природи, і він її цілував. Леся хотіла відштовхнути його, дати ляпаса, накричати — так велів її внутрішній голос. Але тіло її не слухалося: воно тремтіло від цього поцілунку. Вона заплющила очі, віддаючись насолоді, відчуваючи його силу, смак, пристрасть… і якусь магію, яка пробудила в ній неймовірне бажання до нього. До того, хто ще нещодавно їй зовсім не подобався. Кого вона ненавиділа. На кого дивилася як на якогось нікчему, котрий, здавалося, взагалі не здатен завойовувати жінок.