Розділ 8

- Оголошую вас чоловіком та дружиною…

  Від цих почутих слів Лесі стало ще гірше ніж було дотепер. Капкан захлопнувся…

- Можете поцілувати свою дружину…

- Ні…,- вирвалося з вуст Лесі, та, коли побачила суворий, проте задоволений вираз обличчя свого діда, вона закусила губу. Однак сліз стримати вже не змогла.

  Вона міцно стулила повіки, приготувавшись до того, що зараз цей селянин, віднині її законний чоловік почне дико цілувати її. Як хижак, який отримав свою здобич загнану, в цей ненависний… капкан. Та натомість Амір лише обійняв її і пошепки сказав на вушхо:

- Поцілунки залишимо на потім, а зараз заспокойся і спробуй зробити щасливий вигляд. У нас все-таки весілля, а не похорони…

- Для мене це … похорони…

- Ну, тоді тобі варто було одягнути чорну сукню,- пожартував Амір намагаючись збадьорити відтепер свою дружину.

- Аби був вибір, то я не вагаючись це зробила,- відповіла йому іронічно.

  Те, що відбувалося потім Лесі було абсолютно все одно. Для неї нічого не мало ніякого значення, нічого не мало ніякого сенсу. Вона відчувала, як у ній враз зникли всі почуття. Все стало наскільки байдужим, що кожен звук здавався глухим і далеким, наче чувся крізь товщу води.

  Дівчина натягнула посмішку на своєму обличчі, холодну й штучну, немов маску, що приховувала всю глибину її болю. Губи злегка тремтіли, але вона не дозволила собі більше плакати. Її руки стиснулися в кулаки так сильно, що нігті боляче впивалися в шкіру, залишаючи сліди. Це, як їй здавалося був єдиний спосіб відчути щось реальне, бодай трохи притупити біль розчарувань, що бурлила в її душі.

  Вона ніби перетворилася на ляльку — холодну, бездушну, без почуттів та емоцій. Але всередині цієї бездушної оболонки вирувала буря. Розчарування та біль перепліталися з ледь вловимим відчуттями злості — злості на себе, на оточуючих, на весь світ. Їй раптом захотілося закричати, розповісти всім правду, але вона мовчала обвівши всіх байдужим поглядом. Її очі, які колись світилися теплом і мрійливістю, тепер здавалися порожніми. Лише зсередини ледве помітно палав вогник — слабкий, але живий, як доказ того, що вона ще не зовсім зламана. Але чи вистачить цього вогника, щоб боротися? Чи вистачить у неї сил, щоб повернутися до нормального життя?

- Ти поїла б чогось. Чи може тобі шампанського налити?- запитав Амір у Лесі, коли вони сиділи за святковим столом.

- Нічого не хочу,- відповіла тихо.

-Твій дідусь сказав, що ти погодилася вийти за мене заміж, бо закохалася у мене з першого погляду як і я в тебе,- та насправді Амір знав, що Тимофій Васильович сказав неправду.- Та, чомусь ти виглядаєш такою похмурою.

- Якщо тобі подобається так думати, то тобі ніхто цього не забороняє,- Леся намагалася не дивитися у його бік,- насправді я тебе…

- Весільний танець від молодят,- вигукнув хтось із гостей.

- Не будемо засмучувати гостей, подаруємо їм танець, а з почуттями вже вдома розберемося,- Амір підвівся з-за столу та простягнув руку своїй дружині,- і твій дідусь буде задоволений  і мені буде приємно…

- Пішли,- Леся різко підвелася та схопила Аміра за руку потягнула на середину вітальні.

  Амір тільки посміхнувся про себе, вродлива, з характером і смілива. Але все ж таки, що змусило її вийти за нього? Точніше, як Тимофію Васильовичу вдалося примусити свою онуку вийти за нього заміж? Це ж очевидно, що вона не за власної волі стала його дружиною. Та з часом він про це обов’язково дізнається. Без сумніву все з’ясує. А в тім, яка йому різниця з яких причин, головне, що тепер вона його дружина. Цей шлюб вигідний в першу чергу для нього тим, що він віднині одружений та ще й на тій дівчині, яка йому і справді неабияк сподобалася. Яка запалила у ньому вогонь пристрасті, яка за лічені хвилини повернула його до життя. У яку він і справді закохався з першого погляду.

 Амір однією рукою обійняв Лесю за талію, відчуваючи під пальцями її напруженість. Він притягнув її ближче до себе, намагаючись упіймати її погляд, сподіваючись побачити у ньому хоч маленький натяк на тепло чи зацікавленість ним. Та натомість Леся відвернулася, відсторонилася, її обличчя залишалося байдужим.

  І це його неабияк засмутило. Він відчував, як у ньому, усередині ніби боролися дві сили. Перша — віра в те, що з часом все зміниться, що її серце зможе розтанути від його любові й наполегливості. Він був переконаний, що його почуття сильніше за будь-яку перешкоду. Але друга сила, темніша, нашіптувала йому слова сумнівів: а якщо ні? Що, якщо Леся так і не покохає його? Що тоді?

  І все ж, навіть попри її холодність, Амір не міг відпустити її. Ця думка викликала в ньому тривогу й водночас майже одержиме бажання володіти нею, незважаючи ні на що. Він хотів вірити в те, що з часом може змінити її ставлення до себе. На якусь мить уявив, як одного дня її очі загоряться для нього теплом, а її руки обіймуть його з власної волі. Але якщо цього не станеться? Якщо вона ніколи не відповість йому взаємністю?

  Цей день весілля для Лесі тягнувся виснажено довго, незкінчено. Ці веселі обличчя незнайомих їй людей  дратували її, а їхні побажання викликали обурення. Відчуття гіркого розчарування дедалі більше переповняли душу, а серце ще сильніше стискалося від болю.

- Я хочу сказати декілька слів,- почувся голос Тимофія Васильовича, який вдав, що розчулився,- вибачте за ці сльози, все-таки онуку заміж віддав. Але тішить те, що вона тепер стала дружиною хорошого чоловіка, мого сусіда і віднині партнера. Я їм хочу від щирого серця побажати палкого кохання, взаєморозуміння і щоб якомога більше народили дітей. Нетерпляче хочу стати прадідом.

- Ти, Васильович недавно батьком став, а вже і на прадіда закидаєш,- засміявся чоловік літніх років, який сидів ліворуч.

- Не треба заздрити Петрович,- відповів йому чи то жартома, чи то серйозно Тимофій Васильович,- отож вип’ємо за наших дітей. Гірко, гірко…

  Усі присутні гості приєдналися до Тимофія Васильовича і теж почали вигукувати: