Розділ 5

- Заміж у найближчі п’ять років я виходити не збираюся, - відповіла відверто Леся,- мені подобається життя яким я живу. Подобається працювати фітнес-тренеркою, подобається мандрувати, спілкуватися з друзями. Відразу, як повернуся до Києва полечу до Німеччини, щоб провідати маму, сестричку та вітчима. Розумієш, дідусю, поки що я нічого змінювати не хочу і не буду.

- Як там моя колишня невісточка?- із сарказмом запитав Тимофій Васильович.- Добре, мабуть, влаштувалася.

- Так,- Лесі був неприємний тон голосу дідуся, коли він згадав про її маму та виду не подала.

  Повернулася Валя, і розмова перейшла на іншу тему. Говорили здебільшого про Данилка. Валентина та Тимофій Васильович ніяк не могли нахвалитися своїм сином. Лесі, зрештою вдалося розслабитися і вона почала сприймати все як є. Натомість вона розповіла їм про свою роботу та про Київ. А  після сніданку, коли вже встали з-за столу Тимофій Васильович звернувся до Лесі:

- У другій половині дня прогуляємося з тобою. Покажу тобі своє господарство та поговоримо на серйозніші теми.

- Я залюбки з тобою прогуляюся,- відповіла Леся зовсім не здогадуючись, про які ще серйозніші теми може йтися з боку дідуся.

  Будинок дідуся був доволі світлим. Майже всі підвіконня були заставлені квітами, і Леся подумала, що це, без сумніву заслуга Валі. І для того, щоб підтвердити свої здогадки Леся запитала у Валентини, коли вони залишилися удвох:

- Ти, мабуть, дуже квіти любиш?

- Так,- відповіла Валя.-  Згодом я тобі покажу свою оранжерею. До народження Данилка у мене було більше часу займатися квітами, а тепер – тоді, коли випаде вільна година. А так увесь свій час я намагаюся присвятити своєму чоловікові та синові. Пішли я покажу тобі твою кімнату.

  Валя повела Лесю через вітальню в коридор, обабіч якого були розташовані кімнати.

- Якщо тобі буде щось потрібно, завжди звертайся до мене.

- Гаразд,- посміхнулася до неї Леся, а потім наважилася запитати.- А як ти познайомилася з моїм дідусем? Вибач, якщо раптом запитую щось особисте.

- Все нормально, – відмахнулася рукою Валя. – Я тоді влаштувалася на роботу до Тиміша. Це я так лагідно свого коханого називаю. Так от, я дояркою до нього влаштувалася, і якось між нами виникла симпатія. Ми почали багато спілкуватися. Як з’ясувалося, у нас було багато спільних тем для розмов. А потім усе так закрутилося, що ми одружилися. Весілля у нас було скромним...

  Валя злегка зітхнула і продовжила:

- Але, мої батьки так і не прийняли мій вибір, не підтримали мене. Та й інші родичі перестали зі мною навіть вітатися. Мама й тато навіть на свого онука не захотіли подивитися. Але я вірю, що з часом вони змінять свою думку.

  Валя відчинила двері до кімнати.

- А це твоя кімната. Проходь.

  Валентина пропустила Лесю вперед, і та зайшла до невеличкої кімнати з білими стінами, на яких висіли картини із зображенням природи. Посередині кімнати стояло ліжко, застелене білим покривалом. У кутку стояла шафа, а під вікном розташовувався маленький столик зі стільцем.

- Просто, але, сподіваюся, ти залишишся задоволеною, – усміхнулася Валентина до Лесі. - Правда, ванна кімната зовсім крихітна, але зате нікуди йти не треба – все під рукою.

  Леся подякувала, і саме в той момент у сусідній кімнаті роздався плач дитини.

- Данилко прокинувся. Ти влаштовуйся, а я піду до нього,- поспішила сказати Валентина,- коли надумаєш заходь…

-- Дякую, я зайду.

  Коли Леся залишилася наодинці, вона сіла на ліжко, подумавши, що зовсім не так уявляла цю поїздку. Вона гадала, що поїздка в гості до дідуся буде простішою і без будь-яких несподіванок.

"Ну, добре, – вирішила дівчина, нарешті опанувавши себе, і почала розкладати речі,- якщо початок був невдалим, то далі все має бути добре".

 Збадьорившись, Леся вирушила, як і обіцяла, побачитися з малюком. Посміхнувшись від думки, як здивується її мама, коли дізнається, що дідусь у свої сімдесят років став батьком. "Зателефоную їй увечері", –вирішила про себе.

  А зараз же вона зайшла до дитячої кімнати.

- Проходь,- Валентина із сином на руках ходила по дитячій кімнаті туди-сюди,- познайомся з нашим Данилком.

- Який гарний,- Леся усміхнулася до малюка.- А можна я його потримаю?

- А чому не можна? Можна. Синочку підеш на ручки до Лесі?- Валентина простягнула малюка Лесі й той відразу пішов.- А ти йому сподобалася, бо зазвичай до тих кого вперше бачить нехотя на руки дається. Ну, ти його потримай, пограйся, а я зараз ось в кімнаті приберуся.

- Справжнє янголятко…

  Леся близько двох годин провела з Валентиною та Данилком. Їй і справді сподобалося побути з ними. Валя виявилася легкою у спілкуванні та мала добре розвинене почуттям гумору. Однак Лесю весь час переслідувало таке відчуття, що Валентина чогось не договорює. Здавалося, вона намагається про щось розповісти, але не наважується. Що саме Валентині заважає бути цілком відвертою, Леся ніяк не могла збагнути. «Можливо, ж часом вона почне мені довіряти», - подумала дівчина.

  А вже після обіду Леся зібралася на прогулянку з дідусем. Їй було цікаво подивитися, на його господарство та дізнатися про що він буде її розповідати. Зрештою, саме заради цього вона й приїхала, щоб не лише побачити дідуся, а дізнатися про нього більше.

- Пішли, покажу тобі овечок і баранів, поки їх не погнали знову на пасовище, – сказав Тимофій Васильович своїй онуці. – Зазвичай тварин виганяють на випас щоранку ще до сходу сонця. Вдень вони відпочивають, а з настанням вечірньої прохолоди знову вони пасуться аж до темряви. У мене їх аж триста голів! – з гордістю додав він. – Надалі планую ще більше розводити.

  Вони підійшли до великої загорожі, яка знаходилася позаду будинку. Загорож там було декілька: в одній тримали корів, в інших - кіз. Та найбільше все ж було овець.

- Я помітила, що у вівці прямокутні зіниці,- зауважила Леся.