Розділ 3

  Леся прокинулася на другий день, коли тільки-но починало світати. Вона відразу і не зрозуміла, де знаходиться і що з нею сталося. Виявила, що лежить у ліжку. Пригадала: точно сама в нього не лягала. Скинувши з себе ковдру, вона сіла. І лише тоді помітила, що одягнена в нічну сорочку. Але це був не її одяг, і вона його точно не вдягала.

  Дівчина схопилася на ноги, розхвилювавшись, глибоко дихаючи та озираючись довкола. Кімната була великою, з масивним ліжком посередині. По обидва боки стояли тумбочки зі світильниками. Уздовж стіни була розташована вбудована шафа-купе. Захоплення викликав дизайн кімнати: позолочені відтінки й елементи східного стилю. Проте вона не стала зосереджуватися на цьому.

  І тут Леся все пригадала, ніби раптом до неї прийшло прозріння. Звісно, це ж дідусь наказав слугам перенести її до кімнати, коли вона задрімала у вітальні на дивані. "Яке ж сильне заспокійливе мені дали," – зробила висновок Леся. Її так вибило з сил, що тепер вона ледве починала пригадувати події вчорашнього дня. "Треба буде поцікавитися, як воно називається, бо ефект вражає," – подумала.

   Трохи оговтавшись, Леся згадала вівцю, яку вона збила вчора, коли їхала на своїй машині. Треба зайти до вівчарні та перевірити, як там тварина. Дівчина всім серцем вірила, що з нею все добре. Вона вирішила просто зараз піти й переконатися у цьому. Озирнувшись навколо в пошуках хоча б якихось своїх речей, Леся помітила, що її джинси та рожевий джемпер акуратно складені на стільці. Взявши речі до рук вона з’ясувала, що їх навіть попрали. "І коли вони тільки встигли? Напевно, служниці працюють і вночі. Дідусь то у мене суворий, порядок любить," – думала вона.

  Леся швидко переодягнулася, зав’язала своє чорне кучеряве волосся у хвіст і вийшла з кімнати. Вона опинилася в довгому коридорі й відразу замислилася, в який бік їй іти. Недовго розмірковуючи, вона повернула ліворуч – як завжди, адже чомусь саме цей напрямок здавався їй правильним. І цього разу вона не помилилася: вже за хвилину опинилася у вітальні, де стояв той самий диван, на якому вона вчора відключилася.

  Леся хотіла відразу вийти з будинку, але її погляд зачепився за дизайн вітальні. Стиль, у якому був виконаний ремонт не тільки цієї кімнати, а й усього будинку, нагадував арабський. Тут панувала атмосфера розкоші, вишуканості та якоїсь чарівної загадковості. Особливо привертали увагу складні геометричні зображення та візерунки, характерні для арабського стилю. Інтер’єр доповнювали текстильні вироби, прикрашені багатим орнаментом. На дивані лежало безліч яскравих подушок.

- Вражає, нічого не скажеш, – промовила Леся вголос. – Я й гадки не мала, що у дідуся такі смаки.

  Втім, вона швидко відкинула зайві думки й розвернулася, щоб нарешті вийти з будинку, який, здавалося, не відпускав її, затримував своїм шармом. Та щойно Леся відчинила вхідні двері, як почула голос служниці – тієї самої, яка вчора дала їй краплі.

- Доброго ранку, пані, – привіталася служниця, посміхаючись. – Може, бажаєте чаю? Або кави…

- Доброго ранку, – відгукнулася Леся, швидко оглянувши служницю. Жінці на вигляд було близько тридцяти років; вона була невисокою, худорлявою та скромною на вигляд. – Я потім повернуся й вип’ю кави. А спочатку хочу сходити до вівчарні. Дідусь ще спить?

- Дідусь?- перепитала служниця.

- Хазяїн,- уточнила Леся подумавши, що дівчина напевне ще не знає, що вона онука хазяїна, дивно все-таки.

- Та ні він не спить…

- Передайте, що я за декілька хвилин повернуся,- і Леся поспіхом вийшла з будинку.

  Опинившись на ганку, Леся зрозуміла, що зараз перебуває біля парадного входу. Навколо простягався зелений газон, клумби з квітами, а при в’їзді на подвір’я стояло кілька автомобілів. Серед них вона помітила і свій Mini Cooper.

- Добре, але де ж та вівчарня? – Леся напружила пам’ять, намагаючись пригадати, з якого боку вчора заходила до будинку. – Ах, точно!

  Вона швидко обійшла будинок і опинилася на задньому дворі, де з обох боків розташовувалися сільськогосподарські будівлі для тварин. На відміну від тиші, що панувала в будинку, тут усе гуділо. Робітники вже зранку були на ногах і поралися біля худоби. Леся побачила, як пастухи вигнали з загону, збудованого трохи далі, баранів і погнали їх на пасовище.

  "Мабуть, той нахабний пастух серед них. Але йому тут недовго лишається працювати," – подумала Леся. Вона була переконана, що після того, як розповість дідусеві, що цей чоловік хотів застрелити бідолашну тварину, його звільнять. На відміну від неї, хоча вона і збила вівцю, але понад усе прагнула допомогти їй, хотіла врятувати життя.

  Несподівано Леся побачила того старенького робітника, який вчора подбав про неї, провів до будинку. Вона підбігла до нього.

- Доброго ранку,- привіталася Леся.- Чи жива…

- Жива, жива…,- посміхнувся до дівчини чоловік поспішивши заспокоїти,- забій, але нічого оклигає, жити буде. Вже навіть встала на ноги, їсть потроху. Ослаблена, але…

- Відведіть мене до неї,- попросила Леся, бо нетерпляче сама хотіла у цьому переконатися.

- Йдіть за мною,- і робітник повів  її у вівчарню.

  Щойно Леся зайшла до сільськогосподарської будівлі, як побачила ту саму вівцю. Та й справді вже стояла на ногах і пила воду. Отже, робітник сказав правду. Від радості в Лесі на очах виступили сльози. Вона кинулася до тварини, присіла поруч і обійняла її.

  Вівця з несподіванки хотіла вирватися — до людських обіймів вона явно не звикла. Але Леся не відпускала, бо відчувала неймовірне полегшення. Здавалося, тягар провини нарешті зійшов із її плечей. За мить тварина нагадала про себе — замекала й знову спробувала вирватися. Леся зрозуміла це й обережно відпустила. Вона підвелася, витерла сльози й подивилася на вівцю з теплом та з радістю на серці.