Розділ 2

  Вже почало вечоріти, коли Леся доїхала до місцевості де проживав її дідусь. Його та інші ферми знаходилися за межами обласного міста, де розкинулися сотні гектарів пасовищ і лугів. Зараз, навесні краєвиди зачаровували, вражали своєю красою. Куди не глянь – зелена, соковита трава. Тут паслися вівці, корови, коні… Тутешні власники цих земель займалися сільським господарством і продавали свою продукцію.  Тимофій Васильович був володарем не одного гектару тих самих пасовищ і жив у доволі великому будинку. На нього працювало чимало робітників. Свою продукцію Тимофій Васильович продавав переважно в Україні й отримував з цього хороші прибутки, які дозволяли йому жити у достатку. Проте він мріяв також вийти на міжнародні ринки та розширити свої можливості.

  Леся за все своє життя була в цих краях лише один раз, коли їй було не більше дев’яти років. Тоді вона приїжджала в гості до дідуся зі своїм татом. У той час її батько прагнув помиритися зі своєю родиною, хотів повернутися у рідні краї з дружиною та донькою, але йому це так і  не вдалося... Та перебуваючи за кермом Леся не стала занурюватися у спогади, їй варто було зосередитися на дорозі. Тим більше, що навігатор не міг їй вже допомогти, бо вона заїхала на приватну територію. Дівчина пам’ятала, що дідусь говорив, коли вона доїде до великого перехрестя, яке знаходиться серед лугу, то тоді варто буде звернути…

- Праворуч чи ліворуч?- Леся зупинилася біля того самого перехрестя, запитуючи себе у голос.- Мабуть, ліворуч. Точно, ліворуч… Можна було б і розпізнавальні знаки встановити.

  Вона проїхала ще кілометрів два, коли на дорогу вибігла вівця. Від несподіванки дівчина різко загальмувала, але зіткнення все-таки не вдалося уникнути. На якусь мить Леся завмерла, перелякавшись та потім швидко зосередилася. Трохи піднялася на водійському сидінні виглядаючи у лобове скло, щоб зрозуміти чи жива тварина. Та їй нічого не вдалося побачити і тому Леся відчинила дверцята автомобіля та вийшла з нього намагаючись зберігати спокій. Встигла подивитися навкруги, але нікого і нічого ніде не було видно.

  Чим ближче вона підходила до передньої частини автомобіля, тим сильніше зростало хвилювання. Вона навіть заплющила очі, бо було занадто боляче уявити перед собою збиту тварину. Їй було дуже шкода. Леся була готова заплакати, безперервно докоряючи собі. Вона підійшла ближче й нерішуче розплющила очі. Вівця була живою. Леся з полегшенням видихнула і присіла навпочіпки біля тварини, що лежала на дорозі.

- Тобі, мабуть, дуже болить, ти вибач мені,- Леся все ж не стрималася та заплакала,- не помітила тебе… Я зараз тебе до ветеринара відвезу… Ти трохи потерпи, я зараз…

  Дівчина, хотіла взяти тварину до рук та покласти до салону машини, щоб показати її ветеринару. У дідуся напевно є такий, тут без сумніву. Відчуття провини, яке зараз відчувала Леся змушували діяти швидко, бо вона мала за будь-яку ціну врятувати життя вівці. І тільки-но вона доторкнулася до тварини як почула позаду чоловічий голос, який змусив її злякатися наскільки, що в неї затремтіли ноги.

- Не смій чіпати. Куди ти дивилася?

- Я…, я…., не помітила… вона жива…. Треба до ветеринара,- Леся намагалася вирівняти свій голос долаючи в собі переляк,- я…

- Ти щойно збила дуже рідкісної породи вівцю, яка коштує не одну тисячу…

- Я вам заплачу, якщо вона ваша,- Леся підняла погляд і подивилася на чоловіка, який сидів верхи на чорному арабському скакуні, а потім швидко зіскочив з нього і присів біля збитої вівці,- їй нічого вже не допоможе.

  І тут чоловік підвівся на ноги і витягнув із-за поясу пістолет і направив на тварину.

- Що ви робите?- щосили закричала Леся і накинулася  на незнайомця, відвела його руку в бік.- Не смійте.

- Саме таким чином можна полегшати страждання цієї тварини,- чоловік прибрав її руку зі своєї, -  думаєш я хочу це робити, але через тебе доведеться.

- Я наказую вам опустити зброю,- Леся ще голосніше крикнула незнайомцю це у вічі, який тільки прижмурив очі й вона помітила, які вони у нього незвичайно красивого темно-синього відтінку,- ми відвеземо вівцю до ветеринара. Ви мені повинні показати шлях. Я наказую вам. Почули?

- Так я почув. Тільки не зрозумів, чому це ти мені наказуєш. Хто ти така, щоб це робити?- незадоволено запитав чоловік засовуючи пістолета назад за пояс, а потім знову присів навпочіпки та взяв тварину до рук.

- Несіть обережно та покладіть на заднє сидіння.

- Краще у багажник. Відкривай,- чоловік відверто розглядав Лесю, якій стало ніяково від цього погляду.- Ти не відповіла на моє запитання. Хто ти така?

- А хіба це важливо?- запитала Леся закривши багажник.- Показуйте куди їхати.

- Добре, як накажете,- глузливо відповів він зберігаючи спокій,- пограємо за твоїми правилами, але ціна за цю гру буде високою.

- Я всі витрати беру на себе, якщо ця вівця дійсно ваша,- Леся сіла за кермо.- А зараз, ми не повинні гаяти часу і встигнути врятувати життя…

- Вона моя і ти звичайно розрахуєшся зі мною не тільки за тварину, а й за свою поведінку.

- Показуйте шлях,- Леся не придала серйозного значення його словам, а увімкнула двигун.

  Незнайомець вскочив на коня, вдарив його каблуками своїх високих чобіт у боки і поскакав уперед дорогою. Леся сильніше натиснула на газ, бо їй здалося, що вона не встигне за вершником і втратить його з поля зору. Навіть не здогадувалася раніше, що коні можуть так швидко бігати.

  «А він чудовий вершник, цей селянин,-  подумала Леся, - але такий нахабний. Напевне, працює у дідуся пастухом, а поводить себе так, ніби він власник цієї вівці, ніби він тут хазяїн. Мабуть, захотів похизуватися переді мною… от хамло! Але я обов’язково про нього все розповім дідусеві, щоб він знав, які у нього працюють люди. Зухвалий, самовпевнений брехун! Та я його поставлю на місце».

  Коли незнайомець уже був на подвір’ї ферми, біля вівчарні, він різко зупинив коня, натягнувши віжки так, що той аж піднявся на дві задні ноги, а потім знову опустився. Чоловік зіскочив з коня і кинув віжки хлопчині, якому на вигляд було не більше дванадцяти років, і який встиг до нього підбігти.