Капкан

Капкан

Кожне полювання, на якому була лисичка закінчувалось однаково – завдяки своїй спритності вона легко обганяла вовків і інших лісових звірів. Таким чином вся здобич належала їй. Дружити вона ні з ким не поспішала. Була одиначкою. На прохання про допомогу ніколи не відгукувалась. З насмішкою говорила:”Вам треба – ви і робіть”. І не важливо про що саме її просили… Доброти, здавалось, в неї зовсім не було.

От одного разу вона побігла настільки глибоко в хащі, що не помітила як сонце сіло і настав вечір. Поспішаючи повернутись в свою нору до ночі вона швидко почала бігти. Обламані гілки кололи їй лапи – але вона продовжувала поспішати додому. Аж раптом голосний звук порушив вечірню тишу. «Клац!» - і лапа лисички опинилася в капкані. «Як же боляче» - подумала вона – “і чи далеко ще додому?”. Але навколо було майже темно. Скільки вона пробігла і скільки ще залишилось вона не знала.

«Допоможіть! Допоможіть хто-небудь! Мені треба вибратись звідси». Але ліс уже пірнув у нічний спокій. Ніхто не почує, ніхто не врятує. Такі роздуми були у неї. Заснути лисичка так і не змогла. Цілу ніч вона думала про те, як негарно себе вела, як вихоплювала здобич, фактично залишаючи сім’ю вовчика без вечері. Чому не допомагала, коли могла це зробити? Чому так зухвало поводилась з іншими?

Настав ранок. Пошкоджена лапка так сильно боліла, що сил звати на допомогу більше не було. Вона бачила шо в лісі вже вирує життя – отам їжачки наколюють гриби собі на колючки, щоб заготовити на зиму, отам ведмідь щось шукає під кущем. Вони всі були так далеко від неї і ніхто її не бачив. З останніх сил вона прокричала: «Я тут! Ви мене чуєте! Допоможіть, хоч хто-небудь» - і заснула знесилена.

Відкривши очі лисиця побачила шо вона лежить на теплому сухому листі, до пошкодженої лапки примотані листочки. Хтось її все-таки врятував. Але де саме вона ї хто її рятівник лисичка не знала. Невдовзі біля нори вона почула розмову. Це ж вовчик!

«Їсти будеш?» - зайшовши до нори, вовк одразу пригостив лисичку. «Лапою не рухай, ми її тобі полікували, тобі треба спокій». Лисичка з вдячністю подивилась на вовчика.

- Ти вибач мене! Я погано себе вела коли забирала здобич, за якою ти гнався. Я більше не буду себе так поводити. Якби не ти, я б померла в тому капкані.

В цей момент підбігли маленькі вовченята і почали до лисички говорити: «Твоя лапка дуже болить? А як ти попала в капкан? Ти пити хочеш?» Вона посміхнулась… Почуття радості і сорому переповнювали її.

- Я вибачаю, сказав вовк. В нашому лісі ти найспритніша. Ніхто так швидко не вміє бігати. Ти погостюєш у нас доки не зможеш знову ходити.

З того часу лисичка змінилася на краще бо зрозуміла, що добро – велика сила!