Роксолана Сьома
КАПЧИКИ
Шпичаки дошкульного вітру, як голки акупунктурника, впинаються в шкіру, цілять у нервові закінчення, продукуючи не лише згиджені тілесні відчуття, а й здеформовані емоції. Від самої лише панорами: чорної металевої брами з аркою літер Arbeit macht frei, мовби входу до пекла; химерно рівних, наче накраяних ножем, шерег цегляних будинків-«блоків»; дворядних бетонних стовпців у формі знаків питань, як плоть судинами, пронизаних колючим дротом, – обсипає морозом. Усвідомлення – що це за місце – спонукає до втечі чи сховку, та воно – один із пунктів мандрівки. Тож замість відступу Неля ховає руку в кишені пальта чоловіка. Там його пальці притьмом намацують її, й тепло здіймається вгору, топлячи кригу чуттів і вітрів.
- Змерзла? – голубить карий погляд.
Неля безмовно киває.
- В приміщеннях буде тепліше. Чекай, дам тобі шалик, – Тарас спритним рухом стягає кашеміровий, вигрітий власним тілом шарф і зав’язує Нелі на шиї, а тоді подає квитки контролеру при вході.
- Дякую, любий, – торкає губами плеча.
До Кракова Тарас із Нелею прилетіли на кілька днів. За два роки, відколи українцям відкрилися перспективи безвізових подорожей, відвідини інших країн стали можливими не лишень у робочих питаннях, що випадало й випадає доволі часто, – обоє журналісти, – а й для власного задоволення. Торік, наприклад, по тижневі були у Франції й Нідерландах. Нині – у Польщі. Може, ще й влітку кудись виїдуть, ближче до моря.
А що? Діти вдома не плачуть – доньки дорослі, живуть на власних хлібах; заробків тепер на все вистачає, тож можуть урешті розслабитись.
Утім, Аушвіц-1 – не місце для релаксу. Саме знаття, що в цьому таборі закатовано мільйон і сто тисяч душ спресовує кожну клітину і фібру, екстрактує почуття та емоції, а уяву обертає на різець скульптора чи пензель маляра.
І ось уже в’язничні роби, почеплені по той бік скла, з фантомних силуетів перетворюються на живих людей. У кожній проймі коміра – чиясь голова: жінки, чоловіка, підлітка, але чомусь однотипна: з проваллями очниць, піками вилиць, пергаментом шкіри. Допоки зможуть працювати – житимуть. А щойно знемощіють – ін’єкція бензину чи фенолу, і роба – у вітрину.
Неля завмирає в півкроці й прикипає поглядом до фото. Серед сотень тисяч облич, зафіксованих нацистами для полегшеної ідентифікації в разі неминучої смерті, що тепер позирають зі стін втятими надіями й мовби дорікають за те, що живеш, очі навпроти всміхаються.
«Чеслава Бернард, полячка, номер 22156, – безмовно ворушаться губи. – Двадцять один… – вираховує тривалість життя. – Як Тарасовій Ніні…»
Обличчя на фото – високочоле, вилицювате, просвітлене. Погляд – виразний, безжурний.
«І що могло її втішити? – дивується Неля. – Може, вродливий фотограф? Навряд чи… А може, надія на краще? – шукає пояснень. – А що, коли…»
Що, коли, перш ніж стати до знимки, ця дівчина побувала в кабінеті доктора Менгеле в шістнадцятому блоці? Що, коли їй у матку вкололи невідомий препарат, щоби та зменшилася до розмірів дитячої? Хтозна, як це мало покращити чистоту чи популяцію арійської раси, бо ж саме таку мету переслідував лікар-садист у більшості своїх експериментів, та біль викрутив Чеславині м’язи до втрати свідомості, й тому це – усміх безумства?
А що, коли в купі волосся, та ні, в горі, бо тут – тисячі кілограмів! – що його нацисти не встигли вивезти на ткацькі фабрики і з нього не виготовили суперпрактичної підкладки для форми офіцерів СС, є і біляве волосся Чеслави?
Що з нею сталося врешті?!
Неля скліпує вперті сльози, що застопорились у кутиках очей.
- Кохана, ходімо?
Неля покірно простягає Тарасові руку й безмовно крокує позаду.
Із зали – до зали. Від блоку – до блоку.
Милиці, протези, корсети.
Сумки, валізи, портфелі.
Горнята, кухлики, чайники.
Окуляри, пенсне та моноклі.
Їх – тисячі, чи й – мільйони. За кожним предметом – людина.
Коли розглядаєш ці, чиїсь, речі, то мовби капсулюєшся, стискаєшся до атома, чутно тільки пульсацію серця, що за кожним скороченням виштовхує питання: як? чому? задля чого?
- Так моторошно… – зауважує Тарас, коли вони разом із групою німецькомовних туристів переходять до іншого блока.
Ті переважно понуро мовчать, мовби вимолюють прощення. Нелі також сказати нічого, бо, здається, в мові не існує слів, здатних передати й назвати емоції, що їх породжує це місце. Розум здорової людини не спроможний знайти логічних пояснень нацистській жорстокості, зневаги до чужого життя.
Вузький тамбур переділений стовпчиками із застережною стрічкою – аби потоки туристів не перетиналися. Однак, уперед ідеш, чи назад – експозиція та сама. Обабіч – вітрини з взуттям.
Скільки його? Вантажівок? Вагонів? Та ні, – ешелонів!