Пролог

«Життя – складний і довгий шлях, сповнений перепон та важких рішень. Кожен крок у ньому має свої наслідки, відповідальність за які нести лише тобі. Ніхто не прийде й не допоможе розв’язати проблеми, проте якщо залишатися людиною – усе буде простіше»
– Ну й жах вони видряпали на надгробку.
Чоловік стояв сам у повній темряві посеред кладовища, розглядаючи могилу. Тільки місяць світив йому в обличчя й відбивався в темно-синіх очах. На вигляд йому було років сорок. Високий, стрункий, атлетичної статури, він був одягнений у чорну лляну сорочку та легкі темні штани. На ногах – лаковані туфлі. На гладенькому обличчі легка, проте сумна усмішка.
– Невже потрібно було прожити таке життя, щоб тобі в кінці на надгробку написали таку дурість? Невже не могли вибрати щось більш гарне й достойне?
– Це називається мудрість, Олександре, – пролунав жіночий високий голос десь із темряви.
– Я чув, як Ви йшли, Маріанно, – повернувшись, мовив до невідомої чоловік. – Ці думки були для Вас.
– Ха-ха-ха, – пролунав дзвінкий сміх. – Я дуже зворушена, – відповіла саркастично жінка, – але я маю запитання: невже не можна було зустрітись у Вас чи в мене, аби просто поговорити?
– Тема розмови, на яку я Вас покликав, дуже специфічна. А, як відомо, у стін теж є вуха. Та й, до речі, сьогодні річниця тих страшних подій. І хотілося віддати данину поваги загиблим.
– О… – довго протягнула Маріанна. – Ти з роками став
сентиментальним?
– Ну, можна й так сказати. Присядьмо? – він жестом указав у сторону невеличкої лавки біля могили. Жінка підійшла ближче, місяць підсвітив її постать, і прикраси на її довгих пальцях засяяли. Зростом вона була на голову нижча за чоловіка. Довге чорне волосся, укладене у високу зачіску, прикрашали дивні срібні шпильки, оздоблені синім, як її очі, камінням. Вони
ідеально пасували до її блідої шкіри та червоно-чорної помади, якою вона підвела тонкі губи. Одягнута в довгу чорну сукню, Маріанна зачаровувала й лякала водночас. Присівши, Олександр одразу перейшов до діла.
– Ви ж чули про пророцтво?
– Звісно. Як і всі місцеві. І що з того?! Дитяча казочка,
вигадка.
– Ви краще за мене знаєте, що воно більше ніж реальне.
– Навіть якщо так, тобі чого боятись? – жінка здавалася
здивованою.
– Як «чого»? – чоловік аж підскочив з лавки. – Моє місце, та й загалом положення в клані, повністю від цього залежить.
– Ха-ха-ха, – Маріанна ледве стримувалась, щоб не впасти від сміху. Трохи віддихавшись, вона продовжила:
– Ти дійсно думаєш, що якийсь хлопчисько, котрий усе своє життя не зважав ані на правила, ані на традиції, може зайняти, ба навіть претендувати на твоє місце?
– Я не люблю ризикувати, – крізь зуби проскрипів чоловік.
– Ти дурний, якщо дійсно так вважаєш. І взагалі, нащо ти мене покликав? У тебе є свої радники, це їхня робота, не моя.
– Бо наближається час ритуалу, зазначений у манускриптах, і Ви знаєте, що ми в небезпеці. Не боїтесь, що він візьметься за вашого старого вождя?
– Ні, мені байдуже, кому я буду служити. Мені недовго залишилося, – і вона сумно зітхнула.
– А Ви забули, що ще потрібно для ритуалу? – Олександр виразно кивнув головою у сторону прикраси, яка висіла на шиї жінки. Це був дуже красивий масивний срібний кулон круглої форми, інкрустований візерунками різних тварин: ведмедів, вовків, лисів. У центрі оправи був уставлений великий білий камінь, який трішки світився в темряві.
– Ти дійсно думаєш, що хтось замахнеться на мене чи наш клан? – запитала Маріанна зі знущанням у голосі.
– Із місцевих, певно, ніхто. Хіба що хтось із приїжджих.
– І що ти пропонуєш? – насупилась дама.
– Об’єднатися?
– У нас і так нейтралітет.
– А так буде співпраця. Це чудова можливість захистити свою територію.
Трохи подумавши, жінка погодилась.
– Ти маєш рацію. Я винесу це питання на обговорення наступного зібрання. Але ж до ритуалу ще мінімум три роки. Чого ти так схаменувся?
– Одна ворожка нашептала, що він, – чоловік зробив акцент на останньому слові, – скоро приїде сюди.
– Хм, це багато чого пояснює. Але для впевненості приходь якось до мене, я тобі поворожу.
– Дякую, пані Маріанно.
– Якщо ми закінчили, то я маю йти. Ще безліч справ – кривавий місяць уже скоро, треба готуватись.
Вони встали, щоб піти. Але Маріанна раптом рушила не в сторону виходу, а в протилежну – до великої могильної плити. У руках вона тримала букет чорних хризантем. Олександр пішов за нею. Обидва зупинилися біля могили, і жінка поклала квіти. А потім вони пішли в сторону виходу. Через деякий час на кладовищі з’явилась ще одна людина. Одягнутий у чорне, із купою ланцюгів по всьому тілу та срібною напівмаскою на обличчі, він зупинився й втягнув повітря – усі запахи, що його оточували. На галявині враз стало холодніше. Незнайомець постояв так певний час, важко дихаючи,а потім посміхнувся й із хижим вискалом проговорив у темряву:
– Маріанно фон  Блейк, я помщуся тобі за твої злодіяння!
Він змахнув руками, і вся галявина враз освітилась блідим світлом, змушуючи рослинність навколо швидко рости. Коли світло потускніло, на галявині вже нікого не було.
У цей час наляканий охоронець, ледве дихаючи, тихо виліз з-під найближчої сосни. Він бо думав, що це знову діти влаштовують свої зібрання. Але тут пролунав гучний, протяжний вовчий вий, і дідусь поспішив у свій будиночок.
Постійно на цьому кладовищі якісь нісенітниці кояться…

***
 

Здавна люди вірили у потойбічне та надприродне. Але чим ближче до нашої епохи, тим менше слідів надприродного втручання люди помічають у світі. І це не дивно, адже через безліч чинників природа цих явищ і створінь змінюється — і, на жаль, не в кращий для них бік. Проте найбільшою загрозою для всіх надприродних істот завжди були відьми. Саме їхня сила та знання дозволяли певною мірою визначати долю всього світу на багато років уперед.

Так і зараз, усе життя мешканців одного міста залежало від слів, які багато років тому, ще за часів інших країн і кордонів, промовила одна відьма на смертному одрі. Ті слова, вирвані з неї разом із життям, принесли купу мороки наступним поколінням.