Глава 17

Я завжди боялася тиші міст-привидів. У ній було щось надто людське й водночас нелюдське. Не таке, як у горах чи пустелях, де природа просто мовчить. Тут тиша була штучною. Вона пахла порожніми квартирами, розбитим склом, іграшками, які ніхто не забрав. Вона нагадувала про те, що життя раптово обірвалося — і більше ніколи не повернулося. Саме такою була тиша Чорнобиля. Ми повернулись в Україну.

Коли ми з Максом переступили через іржаві ворота, що колись вели до Прип’яті, я відчула холод, який не мав нічого спільного з погодою. Це був холод очікування. Місто дивилося на нас пустими вікнами, і мені здалося, що за кожним із них стоїть чиясь тінь.

Повітря було важким. Я відчувала у ньому гіркий присмак металу, немов воно наскрізь просякло іржею й радіацією. Земля під ногами була м’якою від моху, який вкривав асфальт. Колись тут бігали діти, тепер же гралися лише вітер і пил.

— Це місце досі горить, — сказав Макс тихо. Його полум’я тремтіло в долоні, світилося глухо, немов боялося розгорітися на повну силу. — Але не вогнем, який ми знаємо.

Я підняла очі на покинуті багатоповерхівки. У їхніх вікнах відбивалося бліде світло місяця. Мені здалося, що воно тремтіло, немов живе.

— Тут так… - прошепотіла я. – Тихо. Нічого немає.

— Так. Це не просто руїни, - сказав чоловік. – Це шрам. І шрами іноді кровоточать.

Ми рушили вулицею. Колись вона була повною життя: магазини, кінотеатри, парк атракціонів. Тепер у темряві виднівся лише іржавий каркас колеса огляду. Воно стояло нерухомо, але коли вітер торкався його, воно видавало жалібний стогін, немов саме залізо плакало.

Я зупинилася. Хтось сміявся.

Голос був дитячим, але перекрученим, наче йшов крізь металеві труби. Сміх лунав то праворуч, то ліворуч, то просто в мене за спиною. Я різко обернулася — і побачила. На майданчику між будинками стояли постаті. Напівпрозорі, бліді. Діти з м’ячем, жінки з сумками, чоловіки в робочому одязі. Вони виглядали, як заморожені кадри старої плівки, що от-от згорить у проекторі. Їхні очі світилися зеленкуватим вогнем.

— Вони… залишилися тут, — прошепотіла я.

— Не вони. Їхні відбитки, - тихо сказав Макс. – Радіація запам’ятала. Вона зробила їх своїми.

І тоді вони рушили.

Виглядало так, ніби весь двір ожив. Привиди кинулися вперед, рухаючись різко й уривчасто. Я зреагувала миттєво: полум’я вибухнуло з моїх рук, розсікло темряву. Але коли вогонь торкався їх, вони не зникали. Навпаки — їхні тіла спалахували, і я бачила всередині кістки, чорні й обгорілі. І від того ставало ще страшніше.

— Вони не горять, — крикнула я. — Вони харчуються полум’ям!

— Це не душі, Міє! — відповів Макс. — Це фантоми реактора!

Я ледве встигла відбити черговий удар. Одна з постатей схопила мене за руку. Її дотик був холодним, але він виривав із мене силу. Я закричала, іскри посипалися з моїх очей. Вогонь почав гаснути.

— Відпусти мою доньку, — вигукнув Макс.

Його полум’яний вихор підняв фантома вгору й розірвав його навпіл. Тінь зникла, але на її місце вирвалися інші. Ми проривалися крізь натовп, відступаючи в бік реактора. Його чорний силует здіймався над містом, мов мертва гора. І що ближче ми підходили, то сильніше тремтіла земля. Повітря стало важчим, воно світилася зеленим світлом, немов сама атмосфера заражена.

Ми проходили повз школу. Через вибиті вікна я бачила дошку з білими літерами, намальованими ще дитячими руками. На підлозі валялися зошити й газові маски. Одна з них дивилася на мене чорними порожнинами очей. І мені здалося, що вона дихає.

— Це місце не забуло їхніх кроків, — прошепотіла я.

І тоді ми почули дзвоник. Шкільний. Дзвінкий, металевий. Хоч минуло стільки років, він лунав у темряві, і за ним пролунали кроки. Десятки босих ніг, що тупотіли по коридору. І з темряви вийшли нові фантоми — діти в шкільній формі, їхні очі світилися так само, як у тих на майданчику.

— Біжи! — крикнув Макс.

Фантоми переслідували нас вулицями. Їх ставало більше. З вікон висовувалися руки, чорні й прозорі, тягнулися до нас. Я піднялася в повітря, крила полум’я освітили місто, але те виглядало ще страшніше: пусті вулиці, темні будинки, сотні світних очей у темряві.

— Вони йдуть за ним, — сказав Макс. — За серцем.

І тоді ми побачили його. Він стояв серед руїн, вищий за всі будинки навколо. Його тіло складалося з уламків бетону й металу, які сплавилися в єдину форму. З-під тріщин виривалося сліпуче світло, таке яскраве, що його неможливо було дивитися довго. Його голова була схожа на розплавлений шолом, а очі — на два реактори, що горіли полум’ям.

— Це… — я не змогла договорити.

— Дух реактора, — сказав Макс. Його голос тремтів. — Втілення того, що вибухнуло тієї ночі.

Істота підняла руку, і ми почули гуркіт. Земля розірвалася, і з-під неї почали вилазити нові фантоми — чорні, обгорілі, із зелено-жовтим сяйвом у грудях. Вони рухалися так, немов у них ще горів той самий вибух. Я відчула, як мене охоплює паніка. Їх було занадто багато.

— Як із цим боротися?! — закричала я.

— У нього є серце, — відповів Макс, ледве встигаючи відбивати хвилю фантомів. — Серце, яке досі горить під землею. Якщо його знищити — фантоми зникнуть.

Я піднялася над землею, крила полум’я здійняли мене в небо. І тоді я побачила: у грудях істоти, серед тріщин металу й бетону, пульсувала куля світла. Вона билася, як серце, і кожен її удар змушував землю здригатися. Я кинулася вниз, але дух реактора розмахнувся, і хвиля енергії відкинула мене. Я відчула, як мої крила згорають, і впала прямо на дах будівлі. Пил вибухнув хмарою.

— Мія! — крикнув Макс, але він теж ледве тримався. Його вогонь гаснув, бо тут, поруч із реактором, усе підпорядковувалося іншій енергії.

Я піднялася, тремтячи. Подих важкий, тіло боліло. Але вогонь у мені не згас. Він був моєю волею. Я знову розгорнула крила й ринула вперед. Цього разу я зібрала все, що мала. Увесь біль, увесь страх, усю рішучість. Полум’я злилося зі світлом реактора, і я врізалася прямо в його груди. Світ вибухнув.