Глава 16

Я завжди думала, що камінь — це мертва матерія. Він може лежати тисячі років під сонцем і дощем, покриватися мохом, розсипатися від часу, але не мати нічого спільного з живим. Камінь — це тиша, спокій, відсутність руху. Але коли ми з Максом ступили на землю Стоунхенджа, я зрозуміла, що помилялася. Камені дихали.

Я відчувала їхній подих під ногами, у вібраціях повітря, у холоді, який сповзав по шкірі. Вони дивилися на нас. Їхні тіні лягали довгі й криві, немов руки, що прагнули схопити. І в тих тінях було щось загрозливе, щось настільки древнє, що не потребувало слів, аби пояснити: ми тут чужі.

Вітер гуляв полем навколо, але щойно ми зайшли в коло мегалітів — він зник. Повітря стало густим і важким, як у храмі, де вже давно не правили меси, але де досі пахло воском і кров’ю. Наче це місце чекало жертви.

Місяць висів високо, холодний і безжальний. Його світло заливало величезні брили, які здавалися більшими, ніж будь-де на малюнках чи фотографіях. Вони були, мов вартові, і кожен тримав у собі таємницю. Таємницю старшу за будь-яку цивілізацію, старшу навіть за саме людство.

— Тут відчувається сила, — сказав Макс. Його голос, глухий і серйозний, відгукнувся від каменів, множачись луною. Вогонь у його долоні тремтів, немов теж боявся опинитися серед цих брил. — Сила, яку не слід чіпати.

— Але ми вже тут, — відповіла я. І мій голос прозвучав слабше, ніж я хотіла. Я спробувала тримати себе в руках, але полум’я в моїх руках тремтіло так само, як і моє серце.

Ми повільно рушили між каменями. І чим далі йшли, тим сильніше ставало відчуття пастки. Мегаліти стояли нерухомо, але їхні тіні змикалися за нами, немов ворота, що закриваються. Десь у темряві почулося гулке відлуння. Спершу я подумала, що це відлуння наших кроків, але звук був інший — ніби хтось бив кулаками у камінь зсередини. Я озирнулася, і мені здалося, що одна з брил хитнулася.

— Чуєш? — прошепотіла я.

— Це вони, — відповів Макс. — Камені. Вони прокидаються.

І він мав рацію. Земля під ногами здригнулася, повітря завихрилося, і між брилами з’явилися постаті. Вони витікали зі щілин каміння, немов оживаючи просто у нас на очах. Їхні тіла складалися з уламків скель, тріснутого каменю, порослого мохом, обпаленого часом. У їхніх очах сяяв холодний місячний вогонь. Вони йшли повільно, але кожен крок луною віддавався в кістках, немов сам Стоунхендж крокував на нас.

Я підняла руки. Полум’я вибухнуло дугою, засліпивши ніч. Вогонь врізався в одного з них, і камінь засичав, тріснув. Уламки посипалися додолу, але істота не впала. Навпаки — уламки зібралися докупи, й воно рушило знову.

— Їх не спалити! — крикнула я, відступаючи.

— Бо вони — частина кола! — Макс розкинув руки, і його вогонь здійнявся високо, утворивши стіну, яка відкинула кількох істот. — Вони живляться від Стоунхенджа.

Вони підступали дедалі ближче. Їхні тіла хрустіли, немов старі кістки. Я створила полум’яні клинки й почала відбивати їхні удари. Кожен рух — важкий, кожен дотик — болючий. Вони тягнулися до мене, а їхні руки були гострі, мов уламки скла. Я розрубувала камінь, іскри сипалися навколо, але кожен зруйнований ворог знову піднімався, сильніший і масивніший.

Земля здригнулася вдруге, й цього разу гул пішов з глибини. Камені задрижали, і серед них з’явився він. Велетень, складений із найбільших брил. Його тіло було схоже на вежу, голова — на уламок скелі, з двома глибокими проваллями замість очей. Та в тих проваллях горів білий, пекучий вогонь. Він був живим.

— Хранитель, — прошепотів Макс. — Дух, якому поклонялися ще тоді, коли тут не було навіть храмів.

Він підняв руки, і камені навколо почали сходитися. Повільно, але невблаганно. Брили рухалися, і коло замикалося. Я зрозуміла: нас хочуть розчавити в самому центрі Стоунхенджа.

Я кинулася вперед. Мої полум’яні клинки вдарили в його груди. Полум’я обпекло скелю, але залишило лише чорний слід. Він навіть не похитнувся. Його кам’яна рука врізалася в землю поряд, здійнявши хмару пилу й уламків. Мене відкинуло назад.

Макс став поруч. Його вогонь розгорівся сильніше. Він кинув полум’яний спис у біле сяйво його очей. Камінь тріснув, але не розсипався. Хранитель заревів, і відлуння його крику розкололо ніч.

— Він безсмертний, — видихнула я, зводячись на ноги. — Як його зупинити?

— Камінь має серце, — сказав Макс. — І воно приховане під землею.

Я зрозуміла. Стоунхендж не просто стояв тут. Він був в’язницею. І серце цього духа билося під нами, приховане у глибині. Але Хранитель уже піднімав руки знову. Камені довкола задрижали, і величезні брили почали падати з висоти, наче небеса розвалювалися на шматки. Я розкрила вогняні крила й піднялася у повітря. Світло місяця різало очі, але я бачила: у центрі кола, під головним каменем, пульсує жовтогаряче світло.

— Там! — крикнула я, вказуючи вниз.

Я кинулася стрімголов, але Хранитель перегородив шлях. Його рука здійнялася, і хвиля уламків каменю вдарила по мені. Повітря засвистіло, і я відчула, як мої крила слабшають. Я падала.

— Мія! — крикнув Макс. Його вогонь злетів угору, розбиваючи уламки, і він підхопив мене, перш ніж я впала на землю. Ми разом ринули до центру.

Я зібрала всі сили. Мій вогонь більше не був просто полум’ям. Він був криком, він був моєю волею, моїм життям. Я вдарила у світло під головним каменем. Земля розірвалася. Білий вогонь вибухнув із глибин. Хранитель завив так, що здавалося, небо впаде. Його тіло тріснуло, брили розсипалися навколо, а світло в його очах згасло.

Камені стихли. Вітер повернувся. Поле знову зашуміло. Місяць світив чисто й спокійно, а Стоунхендж став знову просто колом стародавніх брил. Але я знала: «просто» — це ілюзія.

Я впала на коліна, задихаючись, відчуваючи, як вогонь у грудях згасає до рівного тремтіння. Макс поклав руку на моє плече. Його долоня була теплою, стабільною, як завжди.

Я підняла очі на камені. Вони мовчали, але я відчувала — у цьому мовчанні було більше, ніж тиша. Це була пам’ять. Вони запам’ятали нас. І колись, коли прийде час, їхній Хранитель може прокинутися знову.