Глава 15

Я завжди знала, що є острови, куди краще не ступати. Їхня самотність — це не випадковість, а попередження. Кеймада-Гранде був саме таким. Його обступало море, яке вночі сяяло білими відблисками місяця, але за цим сяйвом ховалася смерть. Усі легенди сходилися в одному: тут не виживає ніхто. Рибалки обходили його стороною, човни трималися осторонь, а навіть ті, хто випадково наближався, поверталися з очима, повними жаху, або не поверталися зовсім.

І все ж ми з Максом висадилися на берег.

Човен, який доставив нас, уже давно зник у пітьмі, наче поспішав забути цей острів. Ми стояли на вузькій смужці піску, а попереду здіймався чорний, важкий, задушливий ліс. Повітря було густим, мов розпечений дим, і пахло солоним потом, гниллю й чимось іще — металевим, мов присмак крові.

Ліс не шумів — він шипів. Не було ні вітру, ні шелесту листя, лише цей нескінченний шурхіт, від якого по спині бігли мурашки. Кожен крок луною відгукувався у темряві, і скоро я зрозуміла чому: дерева ворушилися. Ні, то були не віти, а тіла. Десятки, сотні змій обвивали стовбури, немов живі ліани, і дивилися на нас холодними очима, що світилися в пітьмі, мов розпечені вуглини.

— Вони знають, що ми тут, — прошепотіла я, намагаючись не робити різких рухів. Мій голос здався мені занадто гучним у цій задушливій тиші.

— Вони завжди знають, — відповів Макс. Його долоні світилися м’яким вогнем, ніби він намагався тримати рівновагу між світлом і тінню. — Це не просто змії. Вони… пов’язані.

Його слова вдарили в мене сильніше, ніж будь-яке шипіння довкола. Пов’язані. Не просто отруйні створіння, а частина чогось більшого, системи, єдиного організму, що контролював кожен їхній рух.

Я зробила крок уперед, і земля під ногами заворушилася. З трави, ніби зі щілин, поповзли золоті тіла — блискучі, мов розплавлене сонце. Їхні язики розтинали повітря, і кожен подих здавався дзвоном смерті. Вони оточували нас, щільно, наче стіна. Я підняла руку, готова запалити полум’я, але Макс затримав мене, поклавши долоню на моє плече.

— Не зараз, — сказав він тихо, але твердо. — Якщо ми почнемо, вони кинуться всі разом. І нас не врятує навіть вогонь.

Його впевненість була крихкою, як кришталь, але я кивнула. Ми рушили вузькою стежкою, що вела вглиб острова. Листя під ногами тріщало, і цей звук здавався занадто голосним, ніби ми порушували якусь давню обітницю.

Попереду, серед хащів, я побачила руїни. Старі стіни маякової вежі здіймалися над деревами, хоч верхівка давно зруйнувалася. Її вікна світилися темрявою, і в цій темряві щось жевріло. Вогонь? Чи то були очі, що чекали?

— Це їхнє серце, — сказала я, не відриваючи погляду від вежі. — Вони охороняють його.

Змії почали шипіти гучніше. Їхні тіла спліталися у візерунки, рухалися, немов складали символи, які я не розуміла, але відчувала: це заклинання. З цього хаосу раптом виринуло щось більше. Постать, складена з тисяч тіл. Її обличчя не мало рис, лише чорні западини очей, що горіли порожнім світлом. А з пащі виривався шипучий хор — сотні голосів, що говорили одне слово: «Моє».

— Володар острова, — промовив Макс, і його вогонь тремтів, хоч він намагався цього не показати. — Втілення прокляття.

Він кинувся на нас, і земля під ногами перетворилася на море тіл. Я відчула, як воно хвилюється, піднімається, поглинає. Підняла руки — і полум’я вибухнуло, розкидаючи змій у різні боки. Крики й шипіння злилися у хаос. Але вони відростали знову, немов сам острів їх породжував, як рани, що не загоюються.

Я створила вогняні батоги. Вони свистіли в повітрі, розтинаючи тіла. Кожен удар відкидав десятки змій, але одразу ж на їхньому місці з’являлися нові. Макс вивільнив вихор полум’я, і десятки змій закрутилися, обвуглюючись. Та це було лише початком.

З темряви вежі вирвалося щось нове: величезна змія, товща за дерево, довша за все, що я колись бачила. Її золоті луски відбивали кожен промінь вогню, немов дзеркала. Очі світилися зеленим, і в них було стільки ненависті, стільки первісної злості, скільки я не бачила ніде.

— Це їх королева, — крикнув Макс. — Вона живить усіх інших!

Вона рухалася так швидко, що земля тремтіла під її тілом. Я кинулася вперед. Батоги врізалися в її бік, але вона лише звивалася, відкидаючи мене хвостом. Повітря вибухнуло від удару, і я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Груди спалахнули болем, та я все одно піднялася. Макс підняв полум’яний щит, і її паща врізалася в нього, розлітаючи іскрами. Полум’я тріщало, і я бачила, як його руки тремтять від напруги.

— Вогонь не знищить її, — зрозуміла я. Слова вирвалися з моїх уст майже несвідомо. — Треба вдарити зсередини.

Я запалила крила й піднялася над деревами. Королева здійнялася вслід, її тіло звивалося, мов хмара, мов самі небеса схилилися на землю. Я кинулася вниз, прямісінько в її пащу, і коли вона розкрилася, вдарила полум’ям у горло.

Її тіло затремтіло, зелене сяйво в очах згасло, і воно розлетілося на сотні золотих уламків. Вогонь пробіг її довжелезним тілом, і вона згоріла зсередини, лишивши лише попіл. Змії закричали й кинулися навтьоки, їхнє шипіння перетворилося на відчайдушний зойк. Постать з тисяч тіл згоріла у власному хаосі, і тиша впала раптово, важка, мов камінь.

Я впала на коліна, ледве дихаючи. Повітря було насичене запахом обгорілої луски, солоним потом і чимось гірким, схожим на сірку. Макс підняв мене, його руки були обпаленими, але очі світилися.

— Ти знищила її, — сказав він тихо. — Але острів запам’ятає тебе. І краще знову тут не з’являтись. Потрібен час, але вони відновлять свою могутність.

Я глянула на вежу. В її темряві ще жеврів вогонь. Він не був моїм, не був Максовим. Це було щось інше, старіше, глибше, що дивилося на мене й чекало. І я знала: Кеймада-Гранде ніколи не прощає. Він лише чекає наступних, щоб випробувати їх так, як випробував нас.

А десь у глибині лісу, серед шипіння, я почула новий звук. Тихий, але невідворотний. Немов тисячі яєць почали тріскатися одночасно. Острів жив. І ми були лише краплею в його нескінченному колі смерті.