Глава 14

Я завжди любила грози. У них було щось очищальне: грім розривав небо, і здавалось, ніби весь світ видихає накопичений біль, усі образи й усю втому, накопичену людьми. В дитинстві я могла годинами дивитися на спалахи, рахувати секунди між грозовим сяйвом і вибухом грому, ніби вгадуючи пульс самої планети. Але тут, біля річки Кататумбо у Венесуелі, гроза була іншою. Вона не мала початку і не мала кінця. Вона не належала ні часу, ні простору. Вона просто жила.

Небо над нами розривали сотні блискавок. Вони сипалися безупинно, одна за одною, як удари молотів, без жодної паузи, без перепочинку. Час зникав у цьому нескінченному танці світла. Блискавки падали на воду, наче білі списи, розбивали її гладь і залишали після себе мерехтливі кола, які швидко зникали в чорній течії. В темряві нічого більше не існувало, крім цього світла й цього гуркоту, що розривав груди зсередини.

— Це не просто гроза, — сказав Макс, стоячи поряд. Його обличчя сяяло в відблисках, і кожен удар блискавки наче карбував на ньому нові шрами зі світла. — Це серце бурі.

Я відчувала те саме. Мій вогонь, який завжди був упевненим, рівним, теплим — тепер тремтів. Він, зазвичай слухняний і спокійний у моїх долонях, ставав диким, наче хотів вирватися назовні й зникнути в небі, злитися з цими громовими потоками. Блискавки немов кликали його, тягнули вгору, хотіли підкорити. І десь у цьому безкінечному гуркоті я почала чути голоси. Спершу тихі, немов подихи між ударами грому, а тоді голосніші — вони сміялися. Вони чекали.

Ми ступили на вузький берег, де чорний мул блищав від дощу й бризків. Вода виблискувала від кожного удару блискавки, перетворюючись на рухоме дзеркало. І тоді я побачила — не своє відображення, а щось інше. В її глибині проступали постаті. Воїни в обладунках, жінки з розпущеним волоссям, діти з порожніми очима. Вони ніби складалися зі світла, з уламків грому й тремтячої річкової піни. Їхні тіла були прозорими, як вода, а очі світилися білим вогнем, сліпучим, немов світанок, але холодним.

— Душі грози, — прошепотіла я, і холод пробіг по спині. — Вони не належать землі.

Одна з постатей виринула з річки. Вода стікала з її обличчя, іскри танцювали на руках. Вона йшла, ніби пливла, і з кожним її рухом земля під ногами тріпотіла. І тоді небо розірвала ще одна блискавка, така близька, що ми обидва з Максом відчули запах озону, різкий і металевий. Удар прийшовся в річку, вода зашипіла й піднялася стовпом. Земля затремтіла, і з глибин виринув він.

Великий, мов сама хмара, його тіло складалося з чорного диму, переплетеного з нитками електричного світла. Він був схожий на велетня, створеного з хмари й полум’я, що ніколи не згасає. Його очі світилися, наче два сонця, а в руках він тримав спис, який пульсував блискавкою, кожна іскра на ньому була окремим криком бурі.

— Це дух бурі, — сказав Макс. Його голос тремтів, хоч він намагався триматися рівно. — Господар Кататумбо.

Я відчула, як моє серце стислося. Дух здійняв руку, і десятки постатей зі світла вирвалися з води й рушили на нас. Їхні рухи були рваними, немов удари блискавки, різкі й непередбачувані. Я кинула вперед полум’яний потік, але він розсікався, немов нічого не важив. Вогонь згасав у їхніх тілах, ніби проковтнутий небом. Мої клинки тріщали від кожного їхнього дотику, розсипаючись іскрами.

— Вони швидші за нас! — крикнула я, відступаючи.

Макс створив вогняний вихор, величезний і ревучий, але блискавки розривали його, шматуючи полум’я на клапті. Істоти вдаряли, і кожен їхній удар був болем, як від сотень іскор, що обпікають шкіру одночасно. Я задкувала, ковтала гаряче повітря, яке з кожним подихом різало легені, відчуваючи, як мої сили тануть.

— Ми не можемо перемогти його вогнем, — закричав Макс, ухиляючись від чергового удару. — Але можемо зробити вогонь і блискавку союзниками!

Я не розуміла, як це можливо. Блискавка знищувала все, а вогонь живився від землі, від тепла, від життя. Вони були різні. Але коли я підняла руки й відчула, як моє полум’я тягнеться до неба, я раптом збагнула: воно не боялося. Воно хотіло стати блискавкою.

— Я готова, — прошепотіла я, більше до себе, ніж до Макса.

І тоді небо вибухнуло. Блискавка вдарила прямо в мене. Тіло обпекло, але я не відчула болю. Я відчула силу. Полум’я всередині мене злилося з електрикою, і мої руки загорілися новим світлом — блакитним, сліпучим, небаченим раніше. Воно шипіло, тріскало, співало в мені.

Дух бурі заревів і кинувся на мене. Його спис розрізав повітря, залишаючи за собою шлейф іскор, але я перехопила його вогняно-блискавичним клинком. Удар вибухнув світлом, і земля затремтіла, наче саме серце планети озвалося на наш двобій. Ми кружляли серед спалахів, немов два світи зійшлися в битві.

Макс підключився, його вогонь сплітався з моїм і живив мене. Разом ми стали штормом. Ми вдарили в серце духа. Його тіло розлетілося на хмари й іскри, але він знову збирався докупи, як гроза, що ніколи не закінчується.

— Він невмирущий! — крикнула я, задихаючись.

— Ні, — відповів Макс. — Його серце — річка. Зруйнуй її зв’язок!

Я кинулася до води, а блискавки били поруч, лягаючи на землю, як списи богів. Повітря тремтіло, кожен вдих був наче удар у груди. Але я відчувала, що всередині мене є щось нове. Я занурила руки в річку. Вода вибухнула світлом, і я закричала, віддаючи весь свій вогонь у глибини.

Річка заграла. Хвиля світла побігла берегами, наче жива. Дух заревів, його тіло розривало зсередини, і блискавки стали битися хаотичніше. Він кинувся до мене, але Макс став на його шляху, його полум’я виросло стіною, яка глухо ревла під натиском. І тоді все закінчилося.

Я отямилася на березі. Повітря було насичене запахом озону, горіло в легенях. Річка світилася спокійно, тихо, немов колискова. Блискавки ще розривали небо, але вони вже не несли в собі злості. Дух зник. Лише гуркіт грози лишався нагадуванням про нього. Макс сів поруч, його плечі важко піднімалися й опускалися. Я подивилася на свої руки. Вогонь у них був іншим — світлішим, швидшим, у ньому грали іскри. Він більше не був лише вогнем. Він був штормом.