Глава 13

Я завжди відчувала — є місця, де тиша говорить голосніше за крик. І ця тиша завжди змушувала мене відчувати себе чужою у світі живих. Форт Бхангар у Раджастані був саме таким. Стоячи перед його древніми брамами, я відчула, як повітря стало густим, наче його можна було різати ножем. Воно було не просто спекотне й задушливе, воно мало вагу — ніби в ньому зависла невидима павутина, сплетена з чужих криків, мук і проклять.

Сонце вже сіло за гірські пасма, і над руїнами завис блідий місяць, розливаючи холодне світло. Але навіть це світло тут не мало сили — ніби стіни форту пили його, залишаючи лише тіні. Ні вітерця, ні шелесту листя. Мертва тиша, яка лоскотала шкіру.

— Тут немає птахів, — прошепотіла я, і мій голос здався чужим, наче його хтось інший промовив замість мене.

— Бо вони знають краще, ніж ми, — відповів Макс. Його обличчя було напружене, а в долонях мерехтіло полум’я, що освітлювало глибокі зморшки й тінь його щелепи. — Цей форт проклятий.

Я чула легенди ще задовго до того, як ми сюди дісталися. Про чаклуна, який хотів здобути красу місцевої принцеси, і прокляв місто, коли вона відкинула його. Про армії, що безслідно зникали серед цих стін. Про людей, які пробували залишитися тут після заходу сонця і ніколи не поверталися. Я думала, що це казки для туристів, перебільшення, щоб лякати легковірних. Але тепер я знала: це не легенди. Це попередження.

Ми увійшли крізь розбиту браму. Важкі кам’яні плити лежали, як кістки гіганта. Стіни здіймалися високо, вкриті тріщинами, мов старі шрами, і здавалося, що вони дивляться на нас. Усередині все було мертве: покинуті ринки, розсипані крамниці, зруйновані храми, зали без дахів, у яких чорніли порожні вікна. Але я відчувала, як щось спостерігає за нами. Кожна моя клітина горіла тривогою, і навіть вогонь у долонях здався мені крихітним проти цієї темряви.

— Тут щось є, — сказала я, і мої слова відбилися луною, наче їх підхопило невидиме ехо.

— Тут усі вони, — відповів Макс і зупинився.

Тиша зламалася раптово, як тріснутий кристал. З темних провалів залів і вузьких коридорів вирвалися постаті. Люди — чи те, що колись було людьми. Їхні тіла розсипалися попелом, але все одно трималися разом, ніби невидимі нитки тягнули їхні кістки та шкіру. Очі світилися червоним жаром, а крики — це були крики воїнів, жінок, дітей, усіх, хто загинув тут у проклятій ночі.

— Вони прокляті, — видихнула я, піднімаючи руки.

Перша хвиля налетіла на нас, мов буря. Я кинула вперед полум’яний потік. Привиди завили, їхні обличчя тріскалися від вогню, розсипаючись на уламки світла й тіні, але тут же знову збиралися. Вони не зникали. Їх було занадто багато. Макс став поруч, і його вогонь здійнявся високо, створюючи вихор, що розкидав примар. Але натовп не зменшувався, він наростав, заповнюючи площу, стискаючи нас у кільце.

Земля здригнулася під ногами. З тіні центрального палацу, що стояв у серці форту, виринув він. Високий, худий, закутий у чорні шати, що ворушилися, мов живі. Його очі світилися фіолетовим світлом, а в руках він тримав жезл, з якого текли іскри темної енергії, наче чорна блискавка.

— Чаклун, — прошепотів Макс, і холод пробіг спиною. — Той, хто прокляв це місце.

— Ви принесли вогонь. Але цей форт належить мені, - він хижо посміхнувся. – Тут усі душі — мої. І тепер і ви будете моїми.

Я відчула, як моє полум’я здригнулося й почало вириватися, тягнучись до нього, ніби темна сила хотіла вирвати його з моїх рук. Я закричала, стримуючи потік, відчуваючи, як кров закипає в жилах.

— Тримайся! — крикнув Макс, і його вогонь спалахнув яскравіше, кидаючи червоні відблиски на камінь. — Він живиться нашою силою, але він боїться чистоти полум’я!

Чаклун змахнув жезлом, і земля розкололася. З глибин піднялися воїни з чорного попелу й каменю. Їх було десятки, вони тримали в руках списи й мечі, їхні рухи були швидкими й механічними, немов ними керувала одна свідомість. Вони кинулися на нас, ударами розбиваючи камінь, піднімаючи хмари пилу.

Я розвернулася, створивши два вогняні батоги. Вони свистіли в повітрі, розтинаючи тіні, відрізаючи голови, руки, але тіло ворогів знову складалося з попелу. Крики лунали з усіх боків, і я відчувала, як страх проникає в мене, розростається, намагається задушити. Це місце хотіло нас зламати. Але разом зі страхом зростав і мій вогонь. Він рвався вперед, як серце, що билося проти темряви, спалюючи примар.

— Мія! — крикнув Макс крізь гуркіт бою. — На нього!

Я побігла крізь натовп. Батоги розсікали привидів, і вони падали, розлітаючись у попіл. Я відчувала, як сотні холодних рук намагаються схопити мене, як чужі голоси шепочуть прямо у вухо: «Залишайся з нами, залишайся назавжди». Але я не зупинялася. Чаклун чекав. Його очі палали, а жезл світився дедалі сильніше, розростаючись чорними жилами світла.

— Ти ніколи не врятуєш їх, — прошепотів він, і слова лягли на мене, як тягар. — Їхні душі мої. І твоя теж буде моєю.

Я зібрала весь вогонь у грудях і кинулася вперед. Наші сили зійшлися. Мій полум’яний клинок ударив у його жезл. Світ вибухнув світлом і темрявою, так яскраво, що на мить я осліпла. Мене відкинуло назад, камінь врізався в спину. Я зціпила зуби й піднялася. Він стояв непохитний, хоча на жезлі з’явилася тріщина, з якої вихоплювалося синє світло. Його очі палали ще яскравіше, і його усмішка розтягнулася.

— Ти сильніша, ніж я думав, — сказав він. — Але вогонь не врятує тебе. Він лише спалить.

Я відчувала, як тіло тремтить, але полум’я в мені не згасало. Воно ставало іншим — чистішим, яскравішим, і я зрозуміла: можу стати сильнішою, якщо з’єднаюся з ним остаточно.

Я розкрила руки. Полум’я вибухнуло з мене крилами. Вони освітлили весь форт, і привиди закричали, відступаючи, їхні обличчя розпадалися на уламки світла. Макс підняв свій вогонь, і ми разом кинулися вперед.

Удар був як грім. Жезл тріснув і розлетівся на уламки. Чаклун закричав, його тіло розсипалося на шматки темряви, які ще кілька секунд билися в повітрі, мов чорні метелики, перш ніж розтанути. Форт здригнувся, і крики душ вирвалися в небо. Це був хор тисяч, який здіймався над руїнами, і я відчула, як тіні тануть. Над нами знову з’явилися зорі.