Глава 12

Я завжди боялася тиші після катастрофи. Вона має інший смак — не звичайний спокій, а присмак попелу й крику, що навіки застиг у повітрі. Такою була тиша в Помпеях. Місто, поховане під лавою й попелом, стояло навколо нас, ніби хтось натиснув на паузу життя: вулиці, що обірвалися в нікуди, стіни без дахів, кам’яні обличчя, які завмерли у вічному жаху. Я відчувала, як земля під ногами ще дихає, хоч минуло майже дві тисячі років.

Макс ішов попереду, голос його рідко пояснював, але очі говорили: тут не просто руїни. Він відчував зв’язок так само гостро, як і я. Ми опинилися між будинками, де фрески ще видавали плями кольору, де мозаїки мовчали, немов бик перед ударом. Сутінки опускалися швидко. Повітря пахло старим попелом і вологою вулканічною землею. Вітер не ніс звичних звуків. Він ніс відголоски — відлуння кроків, які не зникли разом із людьми.

— Це місто не вмерло, — сказав Макс, дивлячись на темні арки. — Воно досі горить усередині.

Я відчула те саме. Мій вогонь у долонях тремтів, наче впізнавав споріднене джерело. Везувій забрав життя тисяч, але він залишив тут жар, який ніколи не згас. Полум’я не було лише моїм інструментом. Воно було ключем, лінією зв’язку між мною й пам’яттю каменю. І тепер воно кликав нас.

Ми йшли вузькою вулицею, де раніше торгували, продавали хліб, кидалися поглядами закохані. Тепер дивилися тільки порожні порти; кам'яні лави, на яких замерли постаті у позах, які колись були жестами життя. Я намагалася не думати про їхні останні миті. Це допомагало не зламатися. Але чути їхні голоси в голові не припинялося: прошепоти, що підсовувалися у видиху вітру.

Ми дісталися до площі. Посеред неї стояв зруйнований храм, як темна рана. Тут темрява була густішою, як у будь-якій іншій частині міста. Як тільки я ступила в його тінь, моє серце відчуло тиск. Повітря стало товстим, тягучим; кожен вдих вдавався важче. Під ногами хрустіли чорні камінці, немов кістки. Страх присмоктувався до шкіри, як попіл до долоні.

— Ти чуєш? — прошепотіла я, не вміючи охопити словами те, що відчувала.

Макс кивнув. І в ту мить ми почули їх. Спочатку ледве чутно — шелестіння тканини, моторошний людський шепіт, потім ставало голосніше: стогін, крик, хрип. З темряви вирвалися постаті. Люди, але не зовсім. Їхні тіла були вкриті шаром попелу, шкіра потріскана як обвуглене дерево, а очі випромінювали червоний світ. Вони рухалися різко й рвучко, і в їхніх рухах була та сама лава, що колись потекла по вулицях: ритм, який не зупиняється.

— Жертви, — прошепотіла я. — Вони ніколи не пішли.

Вони кинулися на нас. Дія стала інстинктом. Полум’я вирвалося з моїх долонь і стало дугою. Але досвід казав мені підрахувати, не лише кидатися. Полум’я їх різало, обпікало, але не руйнувало. Вони горіли, та не падали. Вони були штучні вогняні оболонки — народжені в одній миті катастрофи й зв’язані з серцем вулкана. Кожен їхній дотик був букетом болю, який намагався витягти з мене тепло і силу.

Один із них кинув мене в бік; камінь вдарив в спину, іскри впали з очей враженого — як попіл з погаслого факела. Макс з’явився поруч, піднявши у стіні вогню щит. Його рука була як стіна скелі: надійна. Він простягнув погляд, і всі наші комплекси та страхи стали коротким планом.

— Це не душі, — прошепотів він. — Це вогняні оболонки. Вони пов’язані з вулканом.

Я відчула гостроту цього слова. Якщо вони були частиною Везувія, їх не можна було просто спалити. Їхнє джерело — зовсім інша система поживлення: гаряча, упорядкована, зрушена текучістю магми. Потрібно було знайти їхній центр, рубіж, де згасає їхнє джерело. І воно, за відчуттям, було близько.

Ми відступали вузькими вулицями, а вони йшли за нами, рухаючись у хвилі. Вогонь у моїх руках тремтів. Полум’я відбивалося у їхніх очах як від дзеркала — і я розуміла: вони повторювали наші рухи, підсилювалися ними. Крики зливалися, становлячи одну давню пісню про смерть і втрату. Я відчувала, як у мені тануть сили. Але відступати було означало погодитися з їхньою нескінченністю. Я не могла.

Ми вийшли на форум. Колись тут звучали голоси ринкового галасу. Тепер стояла морок. Серед нього — постать, яка не вписувалася в людські пропорції. Величезний силует, вирізаний ніби з згустку магми, стояв у центрі. Його шкіра не була шкірою, а поверхнею охолодженого лави, на якій час від часу блищала ще гаряча жила. З очей його виривалися факели, а тіло диміло, мов печатка світу, з якої ніколи вже не витікає холод.

— Вулканічний дух, — прошепотів Макс. Слова були простими, але важкими.

Він підняв руку. Земля здригнулася, й зі стін храму посипався попіл. З-під тріщин землі вирвалися нові тіні — не просто фігури, а шари розплавленого каменю, що набували людської форми. Вони рухалися, як розплавлені статуї, що ожили.

Я кинулася вперед, і мої долоні спалахнули двома вогняними клинками. Перший удар відчувся як зіткнення двох сонць — полум’я зустріло полум’я. Його тіло не руйнувалося, воно тріскалося, але зсередини блищала ще більша жаротість. Він відповів ударом такої сили, що мене відкинуло в пил. Камінь під ногами тріснув.

— Тільки разом! — крикнув Макс, і його голос став наказом, що врятував мене від власного страху.

Ми об’єднали вогонь. Наші потоки переплелися, утворюючи один суцільний вибух енергії. Поток вдарив у груди велетня. Його зовнішня оболонка тріснула, і всередині я побачила неприховане джерело: куля чистої лави, яка билася в ритмі землі, як серце. Воно пульсувало й посилювало всіх навколо, годувало їх теплом і рухом.

— Треба знищити його! — закричала я, знаючи, що інших варіантів немає.

Я піднялася; вогняні крила виросли за моєю спиною. Я зібрала всі сили, що лишилися, кожну іскру болю, кожну рвану думку, і спрямувала їх. Політ був коротким, але відчувався вічністю. Я ткнулася в саме серце лавового ядра. Полум’я злилося з магмою в один вир вулканічного гніву і світ вибухнув.

Крики прокотилися містом, повітря ніби розірвалося на частини. Постаті з попелу тріснули й розсипалися, немов посуд, розбитий у момент гніву. Велетень заревів, його тіло почало танути, перетворюючись на річку лави, що вирвалася крізь древні тріщини й поплила в землю, віддаючи тепло і віддаючи свій вічний крик у надра.