Глава 10

Статуї теж мають душу. Вони мовчать, але їхнє мовчання може бути гучнішим за будь-які слова. Камінь здатен пам’ятати більше, ніж будь-яка жива істота, бо він не забуває нічого. Люди минають, війни знищують міста, цивілізації розчиняються в піску, а статуя стоїть. Вона дивиться й чекає. Іноді достатньо одного погляду на висічене обличчя, щоб зрозуміти: камінь бачив усе. І ніколи не пробачає.

Ми стояли перед гігантською статуєю Будди Майтреї, вирізьбленою в самій горі. Сотні років вона дивилася в небо, бачила падіння династій і тіні воєн, але залишалася незворушною. І все ж я відчувала: цей камінь не просто пам’ятав, він чекав. Чекав саме на нас.

Небо над Китаєм було важким, ніби насиченим попелом чужих пожеж. Сонце сідало за гірські шпилі, і його криваві тіні падали на обличчя Будди. Це обличчя було спокійним, але за тим спокоєм жила якась інша, сувора істина. Очі, висічені руками майстрів тисячоліть, дивилися не вперед — вони дивилися в мене, пронизуючи наскрізь.

— Це місце небезпечне, — сказав Макс, і його голос загубився серед кам’яних стін. Він луною розлетівся й повернувся до нас, ніби сама гора повторювала його слова. — Тут не просто святиня. Це ворота.

Я стиснула кулаки. Усередині мене вогонь зреагував на його слова, тремтів, шукаючи виходу. Але земля під ногами була теплою, занадто теплою для цієї пори й місця. Вона дихала.

Ми підійшли ближче. Тиша навколо була такою густою, що навіть наші кроки здавалися нахабними. Я торкнулася шершавої поверхні каменю, і відчуття було наче від доторку до живої плоті. Усередині щось рухалося. Не камінь, не порожнеча. Живе.

— Він спить, — прошепотіла я.

І тиша зламалася. Зі стін статуї вирвалися тріщини, тонкі й світлі, немов тисячі очей одночасно розплющилися. З них потекло світло — холодне, сліпуче, наче не від сонця, а від чогось, що ніколи не знало тепла. Земля затремтіла.

З темних ніш під статуєю почали виповзати постаті. Високі, худі, схожі на ченців у кам’яних рясах. Їхні руки закінчувалися гострими кігтями, очі палали золотим полум’ям. Вони виходили рядами, злагоджено, як армія, що чекала наказу тисячі років.

— Вартові, — хрипко сказав Макс, і в його руці спалахнуло полум’я. — Майтрея не хоче, щоб ми йшли далі.

Вони кинулися на нас одночасно. Я не встигла подумати, діяла інстинктивно. Полум’я вирвалося з моїх рук, утворивши вогняну стіну. Перші вартові врізалися в неї. Камінь зашипів, та вони не зупинилися. Їхні тіла розтинали вогонь ударами, як скелі розбивають хвилі.

Я кинулася вперед. Полум’я в моїх руках перетворилося на клинки. Я вдарила — і перший вартовий розлетівся на уламки. Та інші лиш прискорилися. Їхні кроки відлунювали, як удари барабанів.

Макс створив вогняний вихор, підняв кількох у повітря й розкидав, але земля під нашими ногами продовжувала випльовувати нових. Здавалося, що сама статуя народжує їх із власного каменю. Я відчувала, як вогонь у грудях слабшає. Кожен рух, кожен удар вимагав більше, ніж я могла віддати. І тоді з вершини статуї пролунало.

— Донька полум’я… - почула голос я.

Голос. Він не був ні чоловічим, ні жіночим. Він був скрізь — у камені, у вітрі, у моїй крові. Я підняла голову. Очі Будди світилися, і я зрозуміла, що це він говорить. І це було страшно.

— Ти принесла сюди силу, якої не мало бути, — сказав він. — Цей світ ще не готовий.

— Я не віддам свою силу! — закричала я, хоча серце стискалося так, ніби хтось тримав його у кам’яних лещатах.

— Тоді доведи, що вона твоя, — відповів голос.

І з серця статуї вирвалася постать. Гігантський силует із каменю та світла. Його руки світилися, як сонця, а обличчя було спокійним і безжальним водночас. Це був сам Майтрея — не бог милосердя, а бог-суддя. Він спустився на землю, і земля здригнулася, розколюючись тріщинами. Вартові відступили, залишивши нам одного ворога. Але цього одного було досить, щоб стерти нас у порох.

Я кинулася першою. Вогняні клинки врізалися в його ногу. Камінь заіскрився, тріснув, але не впав. Він замахнувся — і я ледве встигла відскочити. Його удар розніс землю, пил затьмарив повітря. Макс кинув у груди гігантові потужний потік полум’я. Світло й вогонь зійшлися, майданчик вибухнув сяйвом. Але Майтрея навіть не похитнувся. Він підняв руку — і наш вогонь згас, наче його ніколи не було.

— Твоя сила — лише іскра, — промовив він. — А я — вогонь світу.

Я відчула, як у грудях щось гасне. Моє полум’я тремтіло, наче його намагалися вирвати. Я стиснула кулаки, відчайдушно борючись.

— Ні! — крикнула я. — Моє полум’я — це я!

Я зібрала рештки сил. І раптом відчула: вогонь не бореться проти мене. Він дихає разом зі мною. Він — це не окрема сила. Він — моє серце, моє життя. І тоді я кинулася прямо в сяйво.

Макс приєднався. Наші вогні злилися, стали єдиним потоком, що вирвався в груди Майтреї. Його очі спалахнули. Я почула, як він завив — не від болю, а від подиву. Світ вибухнув.

Я втратила відчуття часу. Коли отямилася, статуя знову стояла нерухомо. Вартові зникли. Лише кам’яне обличчя Будди дивилося на нас. У ньому не було злості. Лише тиша й спокій. Я стояла, ледве тримаючись на ногах. Макс підтримував мене за плече.

— Ми вистояли, — прошепотів він.

Я подивилася вгору. І зрозуміла: це був не кінець. Це було випробування. І десь у глибині статуї Майтрея все ще чекав. Чекав того моменту, коли світ знову стане готовим. А до того часу він буде стежити за мною — і за моїм полум’ям.