Глава 11

Я чула про Повеглію ще задовго до того, як ми сюди дісталися. Острів-привид, захований у лагуні Венеції, куди навіть рибалки не наважувалися підпливати. Венеційці казали, що сама вода навколо нього гірка й неспокійна, що вночі там чути голоси, а вдень тіні довші, ніж мають бути.

Його називали проклятим: колись сюди звозили жертв чуми, кидаючи тіла в ями й підпалюючи вогнища, пізніше — утримували божевільних, над якими проводили експерименти, а тепер він стояв пусткою. Але я знала: він не був порожнім. Мертві ніколи не мовчать. Вони лише чекають, коли хтось дасть їм голос.

Ми висадилися пізно ввечері. Човен, який нас привіз, навіть не пристав до берега повністю — човняр підштовхнув нас до обриву й одразу відплив, наче сам боявся затриматися. Його спина зникла в тумані, і залишилися тільки ми двоє — я та Макс. Вітер із лагуни був солоний, але крізь нього проривався інший запах: металевий присмак крові, гниль, дим, що не розсіявся вже сотні років. Земля під ногами була темною, майже чорною. Я чула легенду, що це від тисяч тіл, спалених у ямах, їхній попіл змішався з ґрунтом і зробив острів чорним.

— Пахне, ніби тут досі палають вогнища, — сказала я, озираючись.

— Бо вони ніколи й не згасали, — відповів Макс тихо. Його полум’я тремтіло на долоні, кидаючи жовтогарячі відблиски на зарослі руїни. — Ми тут не одні.

Ми рушили вузькою стежкою, яка вела між кущами й покинутими будівлями. Розбиті стіни старої лікарні піднімалися перед нами, вікна світилися чорними проваллями. Я відчувала, як за кожним вікном хтось стоїть і дивиться. У кожному камені жила чужа історія, чужа смерть, і ця тиша була настільки щільною, що вуха починали дзвеніти.

— Це місце годується болем, — прошепотіла я.

І тоді ми почули їх. Спершу — шепіт, тихий, майже ласкавий. Потім він став гучнішим, перетворився на стогін, на крики. Здавалося, наче острів одночасно зітхнув сотнями грудей. Із тіней вирвалися постаті — десятки, сотні, прозорі, розмиті. Їхні очі палали білим вогнем. Вони не мали тіл, але рухалися з хижою цілеспрямованістю, як жива армія.

— Душі, — сказав Макс. — Ті, кого спалили.

Вони кинулися на нас. Я інстинктивно підняла руки, створюючи стіну полум’я. Але привиди не зупинилися. Вони пролітали крізь неї, і холод їхніх тіл був гострішим за будь-який лід. Один схопив мене за руку — й я закричала. Його дотик витягував із мене силу, тягнув душу, наче хтось відкрив двері в безодню.

Я зібралася, стиснула вогонь у грудях і вибухнула ним назовні. Привид відскочив, розчинившись у повітрі, але на його місце прилетіли інші. Вони шипіли, простягали руки, і їхні голоси зливалися в одне: «Залишайся з нами…»

— Вони безкінечні! — закричала я, відчуваючи, як ноги тремтять.

— Ні, — Макс вдарив кулаком у землю, і навколо нього виріс вогняний вихор, що поглинув десятки душ. — У них є центр. Місце, де вони всі зв’язані. Треба знайти його.

Ми проривалися крізь натовп. Вони шипіли й кричали, намагаючись схопити нас, вирвати з нас тепло. Земля під ногами здригалася, наче ми йшли по живому тілу. Повітря ставало важким, липким, і кожен подих віддавався болем у грудях. Я відчувала, як мої сили тануть, але йшла далі, бо знала: інакше ми залишимося тут навіки.

У центрі руїн стояла вежа. Її верхівка була зруйнована, але зсередини світився червоний відблиск, наче там палало серце. Ми увійшли всередину, і в ту ж мить крики стихли. Лише гул — глухий, монотонний, як биття чужого серця. І там я побачила його.

Високий силует, складений із попелу й тіней. Його обличчя було схоже на обвуглену маску, а очі палали темним вогнем. У руках він тримав жезл, увінчаний обручем, у якому крутилося сотні дрібних облич. Вони кричали, шепотіли, кусали власні губи, ніби жили, замкнені у вічному колі.

— Лікар, — прошепотіла я.

Легенди казали, що колись головний лікар Повеглії ставив нелюдські експерименти над пацієнтами, і коли полум’я охопило будівлю, він згорів разом із ними. Але його тінь вижила. І тепер вона править островом.

— Ви не маєте права сюди приходити, — загримів він. Голос був схожий на гуркіт землі й стогін тисяч глоток. — Це моє царство. І ви станете його частиною.

Привиди знову ринули в залу. Я кинулася в бій. Полум’я вибухало з моїх долонь, розсікаючи темряву, але вони йшли, все нові й нові. Макс стояв поруч, його полум’я здіймалося до самої стелі, але навіть воно не могло втримати їх довго. Ми були двоє проти сотень.

Лікар підняв жезл. Земля розкрилася, і звідти потягнулися чорні, обгорілі корені. Вони обвивали наші ноги, руки, душили, тягнули вниз. Я відсікала їх вогнем, але вони відростали знову, ще сильніші.

— Треба знищити жезл! — крикнув Макс. Його голос тонув у гулі.

Я рвонула вперед. Привиди зімкнулися переді мною, їхні руки були крижаними, і кожен дотик рвав на шматки мою волю. Але я прорвалася. Зібрала весь вогонь у серці, змусила його горіти так, що полум’я прорвало темряву. Лікар замахнувся жезлом, та я вдарила першою. Мій полум’яний клинок врізався в жезл.

Вибух світла розніс усе довкола. Привиди завили, розсипалися на шматки й розчинилися. Лікар закричав, його обличчя витягнулося, розірвалося на частини, і він розсипався в попіл. Жезл розсипався на сотні уламків, які впали до моїх ніг і зникли.

Тиша впала раптово. Руїни стояли мертвими. Повітря більше не тремтіло від крику. Лише попіл повільно осідав на землю, вкриваючи все сірим попелом. Я стояла, задихаючись, серце билося так гучно, що здавалося, воно розбудить острів знову. Мій вогонь горів слабко, ледь помітним світлом у долонях, але він ще був зі мною. Макс підійшов, поклав руку мені на плече. Його погляд був важким, але спокійним.

— Ти відпустила їх, — сказав він. — Уперше за сотні років.

Я підняла очі на небо. Хмари розійшлися, й крізь гілля зруйнованих дерев засяяли зорі. Чисті, ясні, без туману. І мені здалося, що вони дивляться вдячно. Душі, яких ми звільнили, піднялися в небо, і я відчула їхнє полегшення. Але разом із тим я знала: Повеглія не забуде. Її чорна земля пам’ятає кожну душу, кожну краплю крові, кожен крик. І тепер вона пам’ятатиме й мене.