Глава 9

Я завжди вважала, що дерева зберігають у собі історію довше за камінь. Камінь — холодний свідок, він пам’ятає, але мовчить. А дерево — воно дихає, п’є землю й повітря, росте, і навіть коли його коріння сягає глибин, воно все одно чує, що відбувається нагорі. Йому болять наші війни, наші жертви, наші таємниці. І воно не забуває. Коли ми підійшли до Дерева Туле в мексиканському місті Санта-Марія-дель-Туле, я відчула це одразу: воно пам’ятало. І воно нас не раділо бачити.

Велетенський кипарис підносився, мов цілий світ. Його крона закривала півнеба, стовбур був такий широкий, що кілька будинків могли б сховатися за ним, наче миші біля велетня. Його кора була вкрита дивними візерунками, які нагадували людські обличчя. Дехто з місцевих казав, що це лише оптична ілюзія, гра світла й тіні. Але я знала: це не ілюзія. Це ті, кого дерево вже поглинуло.

— Тут щось живе, — прошепотіла я, відчуваючи, як повітря стало вологим і важким.

— Не щось, — відповів Макс, вдивляючись у темні западини стовбура. — Хтось. І він давно чекає.

Ніч опускалася, і навіть зорі здавалися далекими, схованими за гіллям. Світло мого полум’я тремтіло в долонях, розбиваючись на мільйони відблисків на корі. Ми підійшли ближче, і земля під ногами задрижала. Коріння, товсте, як цілі змії, почало ворушитися, виповзаючи назовні. Я відчула запах вологи й гнилі, а потім щось холодне ковзнуло по моїй нозі.

— Назад! — крикнув Макс.

Та було пізно. Корені зімкнулися довкола моєї щиколотки й потягнули мене до стовбура. Я закричала, вириваючись, і вогонь рвонув із моїх долонь. Полум’я охопило коріння, і я відчула, як дерево стогне. Це був справжній стогін — низький, хрипкий, наче тисячі голосів плакали одночасно. Крона затремтіла, і з глибин стовбура долинуло відлуння: стукіт серця, важкого й повільного.

— Воно поглинає людей, — з жахом зрозуміла я. — І їхні душі живуть у ньому!

З темряви стовбура раптом виступили силуети. Напівпрозорі постаті з порожніми очима. Вони розходилися по галявині, простягаючи руки до нас. Я бачила чоловіків, жінок, дітей — їхні обличчя були викривлені мукою, а рухи нагадували ходу сновид. Макс кинув вогняний вихор, розсікаючи натовп. Привиди відступили, але одразу ж з’явилися нові. Дерево живило їх нескінченно. Кожен з них був крихітною іскрою у великій в’язниці душ.

Я відчувала, як корені знову тягнуться до мене. Вогонь спалював їх, але вони відростали. Я зрозуміла: сам вогонь не зможе знищити це чудовисько. Йому потрібна енергія живих душ, і воно годувалося страхом. І чим більше ми боролися, тим сильнішим ставало його голодне серце.

— Мія! — крикнув Макс. — Це випробування для тебе!

Його голос вдарив мене сильніше, ніж будь-який удар. Я зібрала полум’я у грудях і вдарила ним прямо у стовбур. Стовбур засвітився зсередини, показуючи сотні облич, що кричали у тиші. Вони розкривали роти, їхні очі спалахували, і я відчула, як мій вогонь поглинають.

Я захиталася. Вогонь тікав від мене, дерево пило його жадібно. У голові виникли голоси. Вони шепотіли: «Залишся з нами. Тут не буде болю. Ти станеш частиною вічності. Ти забудеш біль, забудеш самотність. Вічний сон у наших коренях».

— Ні! — закричала я, відкидаючи цей шепіт. — Я не стану вашим корінням!

Я запалила в собі останні сили й створила вогняний шторм. Він розірвав повітря навколо, і привиди відступили, закриваючи обличчя руками, які давно вже не були їхніми. Дерево завило, його крона затремтіла, і дощ із сухого листя полився на нас, наче кров із ран.

Але тоді з глибин стовбура вирвалося щось більше. Постать, складена з гілок і коріння, з очима, що світилися зеленим. Воно було вищим за будинок, і його кроки змушували землю тремтіти. Кожен його рух змушував кору скреготати, а навколо здіймався вітер.

— Це його серце, — прошепотів Макс. — Справжнє втілення Дерева Туле.

Воно замахнулося на мене рукою-коренем, і я ледве встигла ухилитися. Удар розніс землю, виривши яму, з якої вихопився запах гнилі. Я відповіла вогняними клинками, розсікаючи коріння. Воно відступало, але відростало знову, міцніше, ще голодніше.

Макс кинув потужний потік полум’я прямо в голову істоти. Вона заревла й почала кидатися, знищуючи все навколо. Ми стрибали між корінням, ухиляючись від ударів. Я відчувала, як сили залишають мене, але серце горіло сильніше. Кожен мій подих віддавався вогнем у грудях.

— Вогонь не знищить його, — зрозуміла я. — Його треба спалити зсередини!

Я кинулася прямо під удари, увірвалася крізь коріння й торкнулася стовбура долонями. Я віддала йому весь свій вогонь, без залишку. Світ вибухнув світлом. Дерево завило, і його крона загорілася. Полум’я побігло гілками, перетворюючи темряву на море вогню. Привиди закричали і зникли, розчиняючись у повітрі, наче їхні тіла нарешті відпустило щось, що тримало їх віками. Коріння відпустило нас, повільно вмираючи в тріскоті й диму.

Але істота ще боролася. Її очі світилися ненавистю, і вона намагалася вирвати з мене рештки сил. Я впала на коліна, відчуваючи, що виснажена до краю. Тоді Макс став поруч і поклав руку мені на плече.

— Ти не одна, — сказав він. — Я поділюсь із тобою.

Його вогонь увірвався в мене, змішався з моїм і спалахнув новим сяйвом. Разом ми вдарили в серце Дерева Туле. Стовбур розколовся, розділившись на дві половини. З тріщини вирвався останній крик, і я відчула, як тисячі душ вирвалися на свободу. Вони здіймалися в небо світлими іскрами, розчиняючись серед зірок.

Коли все стихло, перед нами стояв лише обвуглений стовбур. Він більше не дихав, не стогнав і не тремтів. Лише чорний попіл сипався на землю. Я впала на коліна, відчуваючи, як легені горять, а руки тремтять. Макс підняв мене й тихо сказав.

— Ти відпустила їх, - посміхнувся чоловік.

Я глянула на небо. Там, де щойно висіло важке гілля, тепер сяяли зорі. І мені здалося, що вони дивляться вдячно. Але десь у глибині я знала: Дерево Туле було лише частиною чогось більшого. І якщо воно зберігало душі, то хтось по всьому світу збирав їх для ще страшнішої мети.