Глава 8

Я бачила багато священних місць. Колодязі, печери, гори, руїни — усі вони жили своїм власним життям, шепотіли мовами, яких давно вже не знають люди. Але Теотіуакан був іншим. Він не шепотів — він дихав. Коли ми вийшли на Алею Мертвих, мені здалося, що сама земля ворушиться під ногами, а тіні пірамід падають на нас, як руки велетнів.

Повітря було густе й гірке, сповнене запаху попелу, хоч жодного вогню тут не горіло. Сутінки опускалися на руїни, і сонце ховалося за Піраміду Сонця, лишаючи на небі кривавий слід. Я не могла відвести погляду від цієї громади каменю: сходи, що вели вгору, здавалося, йшли просто у небеса, а вершина світилася відблиском чогось невидимого. Камені дихали жаром давніх ритуалів, і я відчувала, як кожна клітинка мого тіла напружується, наче перед стрибком у невідоме.

— Це місце проковтнуло сотні життів, — сказав Макс. Його голос відлунював у камені, наче він говорив не лише для мене. — Воно досі голодне.

Мені стало холодно, попри те, що вогонь у моїх долонях горів спокійним світлом. Я вдихнула і відчула — під нами спить щось величезне, щось, що пам’ятає і кров, і жертви, і крики тисяч полонених.

Ми рушили Алеєю, і раптом почули звук. Наче кам’яні блоки зрушили з місця, немов сама дорога прокидалася. З темряви вийшли постаті. Вони були високі, їхні обличчя закривали маски з обсидіану, а замість рук — леза. Очі горіли зеленим вогнем, як у тих, кого ми бачили в Уплісцихе. Але ці були інші. Вони рухалися інакше, чітко, злагоджено, наче виконували стародавній ритуал смерті.

— Жерці, — прошепотіла я. — Їхні душі досі тут.

Вони кинулися на нас одночасно. Я ледве встигла створити стіну полум’я. Вогонь облизував їхні маски, але ті лише темніли, не руйнуючись. Один ударив мене лезом-рукою, я відступила, відчувши, як камінь розсік повітря в сантиметрі від шиї. Я відчула подих смерті так близько, що серце завмерло.

Макс відповів потоком вогню. Двоє жерців упали, та їхні тіла не розсипалися — вони вставали знову. Лише обсидіанові маски вкривалися тріщинами, що світилися, немов розпечене скло.

— Бий по обличчю! — крикнув він.

Я вдарила вогняним батогом у маску найближчого. Вона тріснула, і крик, схожий на рев дикого звіра, вирвався з його грудей. Він розсипався на попіл. Я відчула, як руїни здригнулися, немов це знищення боліло самому місту.

Але жерців було ще багато. Вони йшли хвилями, вишикувавшись рівними рядами, наче армія мертвих, які не знають втоми. Я відбивалася, відчуваючи, як мої сили тануть. Кожен їхній удар був важким, немов бив сам камінь пірамід. Я ловила себе на думці, що ми боремося не з тінями, а з самим містом, яке ожило.

Вогонь сипався навколо, перетворюючи темряву на море іскор. Жерці падали, розсипалися, але щоразу з пітьми виходили нові. Моє дихання рвалося, руки тремтіли, але я не зупинялася.

І тоді земля розверзлася. Від Піраміди Місяця здійнявся стовп світла. З глибин вирвалась постать — велика, як сама піраміда. Вона була зроблена з обсидіану й вогню. На її голові сяяв пір’яний вінець, але очі були чорні, мов провалля.

— Кецалькоатль, — видихнув Макс.

Я не знала, чи це був бог, чи його тінь, але він жив. Його голос рознісся по долині, важкий, як грім. Я навіть не могла описати його зовнішність, бо вона змінювалась чи не кожної секунди.

— Хто насмілився розбудити Теотіуакан? – проричав він.

Його крик звалив жерців на коліна. Я теж мало не впала, та вогонь у мені тримав. Він дивився на мене, і цей погляд палив більше за будь-яке полум’я.

— Донька полум’я, — сказав він. — Ти принесла сюди чужий вогонь. Віддай його або згориш разом із цим містом.

Я відчула, як полум’я в мені здригнулося. Воно хотіло вирватися, підкоритися цьому древньому голосу. Я закричала і стиснула руки, не даючи йому втекти.

— Це мій вогонь! — крикнула я у відповідь. — Я не віддам його тобі!

Тоді він підняв руку, і вся Алея Мертвих спалахнула зеленим світлом. Маски жерців ожили, і вони знову кинулися вперед. Їх було сотні. Ми з Максом стояли проти цілого війська, і я зрозуміла: тут вирішується щось більше, ніж наша доля.

Я підняла руки, і вогонь перетворився на крила за моєю спиною. Я злетіла над ними, випускаючи потоки полум’я, спалюючи ряди. Вони кричали, падали, але вставали знову, бо сам Кецалькоатль живив їх. Макс підняв вогняний вихор, який підхоплював їх і розбивав об стіни. Але їх ставало ще більше, наче місто саме вирішило поховати нас тут.

Кецалькоатль зробив крок, і піраміди здригнулися. Камінь тріскався, а знизу підіймалися нові воїни. Місто оживало, кожна сходинка, кожна плита ставала частиною його армії.

— Ми не витримаємо, — прошепотіла я, відчуваючи, як тіло виснажується.

— Витримаємо, — сказав Макс. — Бо інакше загине все.

Його голос змусив мене знову вдихнути. Я кинулася прямо до Кецалькоатля. Він замахнувся рукою-крилом, але я прослизнула між уламків каменю й ударила в його груди. Полум’я розірвало обсидіан, і на мить я побачила всередині його тіло, сплетене з чистої енергії, яка билася, як серце.

Він заревів, і весь Теотіуакан відповів йому цим ревом. Стіни розходилися тріщинами, вершини пірамід світилися, наче величезні факели. Я відчула, як гинуть усі бар’єри між світом людей і тим, що було приховано під цими каменями. Макс підхопив мій удар. Разом ми вклали всю силу у серце цього бога-тіні. Світло вибухнуло, наче зійшло ще одне сонце. Я відчула, як мене відкидає назад. Земля горіла, небо розривалося на шматки.

Коли все стихло, ми лежали посеред руїн. Піраміди стояли, але їхні тіні вже не тиснули так, як раніше. Жерці зникли, лишивши після себе лише уламки масок. Повітря стало чистішим, хоча в ньому досі тремтіла чужа енергія.

— Ми його знищили? — запитала я, ледве підводячись.

— Ні, — сказав Макс, піднімаючись. — Лише приспали. І тепер він знає твоє ім’я.

Я дивилася на Піраміду Сонця, яка сяяла під місячним світлом, і знала: це була не перемога. Це було попередження. Місто знову заснуло, але тепер я відчувала його пульс. І він збігався з моїм власним. Я стиснула кулаки. Моє полум’я було ще моїм, але його тінь уже торкнулася мене. І в глибині душі я знала: колись цей бог повернеться. І тоді наш бій стане останнім.