Глава 7

Я не знала, що висота може бути настільки відчутною. Повітря тут, у горах Перу, було прозоре й різке, ніби кожен вдих ріже легені холодними лезами. Сонце вже сховалося за гірськими шпилями, і Мачу-Пікчу занурився в густу синю тінь. Руїни, які вдень виглядали як мовчазна пам’ять інків, тепер здавалися пасткою з каменю, розкиданою серед гір. Високі тераси й кам’яні стіни дивилися на нас, наче сторожа, і я відчувала: вони пам’ятають більше, ніж дозволяють побачити очам.

Ми йшли вузькими терасами, піднімаючись вище. Кам’яні стіни світилися відблисками мого полум’я, яке тріпотіло на вітрі. Мені весь час здавалося, що ці стіни дивляться на нас. Наче вони пам’ятали не лише життя й жертви, а й щось страшніше, що й досі тут дрімало. І це щось ворушилося від нашої присутності.

— Обережно, — попередив Макс, торкаючись стіни. Його пальці ковзали по вибитих символах, які я раніше навіть не помічала. — Це не просто руїни. Це в’язниця.

Я відчула, як усередині мене спалахнув холод. Якщо Мачу-Пікчу був в’язницею, то кого ж тут тримали? Чи не того, чия сила досі наповнює ці камені? Відповідь прийшла швидко. Земля під ногами здригнулася, каміння загуркотіло, і з темного проходу вирвалися постаті. Не люди. Їхні тіла були складені з чорного каменю, руки — як клинки, а очі світилися жовтим. Вони рухалися так, наче самі стіни ожили. Їх було десятки, можливо, сотні. Вартові.

Я зреагувала миттєво. Полум’я вихопилося з моїх долонь, утворюючи дугу. Вогонь ударив у першу істоту, але вона лише захиталася і знову пішла вперед. Камінь обвуглювався, проте не тріскався.

— Вони створені витримувати жар! — крикнув Макс, кидаючи вогняний потік. Істоти хитнулися, але продовжували наступ. — Бий у шви!

Я вдивилася й побачила: між плитами, з яких складалися ці тіла, світилися тонкі лінії. Я зібрала полум’я в одну тонку смугу й ударила прямо в тріщину. Крик, схожий на гуркіт каменепаду, прокотився горами, і істота розлетілася на уламки.

Але на її місце прийшли ще троє. Вони сунули з усіх боків, рухаючись мовчки, як тіні. Я відступала, відчуваючи, як спина наближається до стіни. Їхні удари були важкі, кожен міг би розчавити людину. Я ухилялася, ковзала, ковтала холодне повітря й відчувала, як серце б’ється в ритмі бою.

— Зліва! — крикнув Макс.

Я різко обернулася й вдарила вогняним батогом. Полум’я розсікло кам’яну шию, і голова істоти впала, розбившись на пил. Та тіло ще кілька секунд рухалося, перш ніж розсипатися.

Макс змагався одразу з п’ятьма. Його полум’я піднімалося стіною, освітлюючи руїни, але істоти не відступали. Вони йшли, наче хвиля. Я кинулася до нього, і ми стали спина до спини.

— Це місто прокинулося, — сказала я.

— А ми збудили його, — відповів він.

Ворожа хвиля зімкнулася навколо нас. Я відчувала їхні удари, чула тріск каменю, коли полум’я врізалося в їхні тіла. Але їх було занадто багато. Наші сили виснажувалися, а темрява, здавалось, ставала щільнішою.

І тоді земля знову здригнулася. У центрі тераси відкрився розлом, і з нього піднявся він. Велетень із чорного каменю, у якого в грудях пульсувало жовте світло, мов серце. Його очі палали, немов два сонця, а руки були мечами. Він був більший за всі стіни, більший за будь-який храм.

— Хранитель, — прошепотів Макс.

Велетень зробив крок, і земля під ногами зойкнула. Кам’яні вартові завмерли, ніби віддаючи йому честь. І тоді він підняв руку, і все місто загуло. Камінь закам’янів у моїх жилах від цього звуку, а гори відповіли гулом, що здавався стогоном.

— Він і є в’язень, — сказала я, ледве дихаючи. — І ми його розбудили.

Велетень вдарив. Його рука опустилася, як блискавка. Ми встигли відскочити, але удар розбив терасу, каміння полетіло вниз у прірву. Я відчула, як серце впало кудись униз разом із ним.

— Разом! — крикнув Макс.

Я зібрала вогонь у долонях, створюючи кулю. Макс додав свій. Наші сили переплелися й стали величезним потоком. Ми кинули його прямо в серце велетня. Світло в його грудях на мить згасло, він похитнувся. Я зраділа — але зарано. Він вдарив ногою, і вибух повітря розметав нас у різні боки.

Я впала на камінь, відчуваючи, як легені випалює холод. Підвелася, хитаючись, і побачила, що велетень іде на мене. Його кроки віддавалися в моєму серці, кожен — як удар дзвону.

— Я не дам тобі зробити це, — прошепотіла я. — Не дам зруйнувати мене.

Полум’я в мені спалахнуло. Я відчула силу всіх битв, усіх поразок і перемог, які пройшла. І кинулася вперед. Мої долоні перетворилися на два вогняні клинки. Я ударила просто в його груди. Камінь тріснув. Він заревів, але не впав.

Макс підскочив із боку й вдарив другим потоком. Разом ми пробили його серце. Світло вибухнуло зсередини, освітило всі гори. Велетень закричав, і його тіло розсипалося на мільйони уламків, які сипалися вниз, немов кам’яний дощ.

Місто стихло. Кам’яні вартові розсипалися на пил. Тиша знову впала на Мачу-Пікчу. Але це вже була інша тиша — тиша після бою, важка, з кров’ю й димом у повітрі. Я стояла, захлинаючись диханням, і дивилася на уламки. Мій вогонь тремтів у долонях, але горів рівно.

Я задумалась над тим, що ці пригоди були незвичними. Так, я могла нарешті подивитись світ, і дізнатись більше про магію. Однак ці битви ставали непоганим тренуванням. І в Еворі я зможу показати чому навчилась за цей час…