Глава 6

Я завжди любила тишу стародавніх місць. Вона мала особливий звук — ніби камінь пам’ятав кроки тисяч поколінь і досі відлунював їх у собі. Але тут, у грузинському Уплісцихе, ця тиша була іншою. Вона тріщала, як скляна поверхня перед падінням, і в ній відчувався подих небезпеки. Це була тиша, яка ховала крики.

Ніч ховала в собі печерне місто, розбите на десятки ходів і залів. Сотні вікон у скелях дивилися на нас порожніми очима, ніби мертві свідки. Я ступала за Максом, відчуваючи, як полум’я в моїй долоні тремтить. Його світло кидало тіні, які спліталися між собою й зникали в темряві, немов гралися з моїми нервами. І тут я зрозуміла: місто не спить. Воно чекає.

— Ми не самі, — прошепотіла я, і навіть мій шепіт здався надто гучним.

— Я знаю, — Макс не обернувся, але я побачила, як у його руці спалахнула іскра. Він завжди відчував небезпеку трохи раніше за мене.

Тіні рухнули на нас із бокових ходів. Їх було щонайменше десяток. Люди — чи те, що залишилося від людей. Їхні очі світилися зеленим, а шкіра була затягнута, наче попалена, із темними тріщинами, з яких вибивався попіл. Вони рухалися швидко, неначе відчували лише жадобу, а не біль.

Я відступила, й одразу двоє кинулися на мене. Вогонь рвонув із моїх долонь, утворивши стіну. Вони закричали, але не зупинилися. Один із них прорвався крізь полум’я й схопив мене за руку. Його пальці були, як залізні кліщі, холодні, але міцні. Я закричала і врізала йому в груди вогняним кулаком. Він розлетівся вбік, ударившись об стіну, і перетворився на жменю попелу, який осів на камінь.

Макс тим часом стояв у центрі, немов скеля. Його полум’я здіймалося навколо, обпалюючи нападників, але їх ставало тільки більше. Вони лізли з усіх боків, із темних залів, із тунелів. Місто виплювало їх, немов зібрало весь бруд, всю темряву, що колись поглинула сюди людей, і кинуло проти нас.

— Це пастка, — крикнула я, відбиваючись від ще одного, чиє тіло сипалося попелом навіть під час руху. — Вони чекали на нас!

— Я знаю, — його голос був рівним, але очі світилися жаром. — Тримайся ближче!

Я кинулася до нього, але шлях перегородили троє. Я розвела руки, і з моїх долонь вихопилися два вогняні батоги. Вони свиснули в повітрі, розтинаючи тіні. Я відчувала, як у грудях б’ється ритм бою — серце і полум’я злилися в одне. Батоги обвили ворогів, і я зімкнула руки. Вогонь вибухнув, розкидавши їх у різні боки. Крики розчинилися в темряві, і знову настала мить тиші — перед новим нападом.

Та це був лише початок. У глибині зали з’явилася більша постать. Висока, закута в темний метал, який світився червоними тріщинами. Його рухи були повільні, але впевнені, наче в ньому текла лава. Його обличчя закривав шолом без щілин, але я відчувала: це не людина. В руках він тримав меч, який димівся, мов розпечений вуголь.

— Господар, — прошепотіла я, бо зрозуміла: усі ці істоти були лише його слугами.

Він підняв меч і рушив уперед. Тіні відступили, даючи йому дорогу. Його кроки були важкими, камінь здригався під ногами, ніби боявся його. Макс виступив йому назустріч.

— Це бій твоєї дочки, - сказав він. – Ти маєш відступити.

- Ні, - різко сказав Макс. – Навіть якщо так, то я прикриватиму.

Я стиснула кулаки, відчуваючи, як у моїх жилах розгоряється полум’я. Господар розмахнув мечем, і хвиля темної енергії вдарила в мене. Я встигла підняти вогняний щит, але мене відкинуло до стіни. Повітря вибило з легенів, і я захрипіла, відчуваючи, як камінь дряпає мою спину.

— Вставай! — крикнув Макс. Його голос прорізав шум битви й відлунював у мені, змушуючи серце битися швидше.

Я піднялася, стиснувши зуби. Мій щит розтанув, але всередині загорівся новий жар. Я кинулася вперед, і вогонь з моїх долонь перетворився на два клинки. Я вдарила. Він відбив мій удар мечем, іскри посипалися на камінь. Його сила була величезною, але й моя росла з кожною миттю, наче саме місто підживлювало мене.

Ми кружляли у темній залі, наші удари відлунювали, немов грім. Кожен наш рух освітлював печеру, показуючи стародавні малюнки на стінах. Там були зображення битв, жертвоприношень, магів, що падали перед цим самим Господарем. Я зрозуміла: він жив тут віками, чекаючи нових жертв.

— Ти не візьмеш мене, — прошепотіла я і вдарила сильніше.

Вогонь вибухнув, розбивши його броню на грудях. З темних тріщин вирвався глухий крик, та він не впав. Він схопив мене за горло й підняв угору. Його очі світилися, мов дві печери з лавою, і в тому світлі я бачила смерть.

Я задихалася, але вогонь у мені не згасав. Навпаки — він виривався назовні. Я розпалила його всередині себе, не думаючи більше ні про страх, ні про біль. І тоді вся печера вибухнула світлом.

Полум’я вирвалося з мене хвилею, обпікаючи все навколо. Господар закричав, його броня плавилася, його тіло розсипалося на шматки. Він розтанув у повітрі, залишивши лише попіл і темний меч, що впав на камінь. Я впала на коліна, захлинаючись повітрям. Макс підбіг і підняв мене.

— Ти змогла, — сказав він, дивлячись мені у вічі.

Я подивилася на свою руку. Мій вогонь горів рівно, спокійно, але тепер він був інакший. У ньому жила частинка Уплісцихе — темна, важка, але переможена. І нам вдалось подолати цю перешкоду…