Глава 5

Я ніколи не думала, що сама земля може дихати. Але тут, в Ісландії, кожен крок відчувався так, ніби під ногами ворушиться серце планети. Камінь був теплий, попри холодний вітер, а запах сірки в’їдався у легені, змушуючи мене згадувати, що навіть повітря тут не належить людині. Все належало вогню. Йому, давньому й безжальному.

Ми з Максом стояли на краю Колодязя Тора. Я вдивлялася вниз, у темряву, яка поглинала навіть світло мого факела. Вогонь здригався на вітрі, і мені здавалося, що він вагається так само, як і я.

— Він дуже глибокий, — промовив Макс. Його голос відбився луною від кам’яних стін і повернувся до мене з глибин, мов шепіт давніх духів.

Я кивнула, хоча він цього не бачив. Між нами завжди було занадто багато невимовлених слів. Він — мій батько, але я так його не називаю. Просто Макс. Легше тримати дистанцію, коли ти не певна, чи можеш довіряти людині, яка з’явилася у твоєму житті надто пізно.

— Ти боїшся? — його очі виблискували золотавими відблисками лампи.

— Ні, — відповіла я занадто швидко. І сама відчула, як мої слова запалили брехню між нами.

Внизу шуміло. Не вода, не вітер — щось інше. Наче саме нутро землі ворушилось, готуючись нас проковтнути. Мене завжди тягнуло туди, де небезпека і жар. Може, через мою силу. А може, через бажання довести, що я не слабка. Макс прив’язав мотузку до кованого гака, забитого в камінь. Подав мені рукою вузол.

— Тримайся міцно, - посміхнувся він. – Твій вогонь тобі ще знадобиться.

Я засунула факел у тримач за спиною й глибоко вдихнула. Повітря було густе, важке, як перед бурею. Я зробила крок у порожнечу й відчула, як мотузка напружується, як камінь обдирає пальці. Серце гупало в скронях. Темрява ковтала мене, і лише мої долоні світилися слабким полум’ям, яке я випустила, щоб не розбитися в абсолютній чорноті.

Чим нижче ми спускалися, тим сильніше відчувалося тепло. Стіни колодязя були вкриті вологим мохом, але під ним я бачила червоні прожилки — сліди лави, які ніколи не охолонуть остаточно. Я торкнулася пальцями й відчула, як сила відгукнулася у мені. Моє полум’я розгорілося яскравіше, наче камінь упізнав мене.

— Відчуваєш? — озвався Макс. Його голос здавався глухим, наче його теж ковтала печера.

— Так, — прошепотіла я.

Ми ступили на виступ унизу. Перед нами відкрилася печера, величезна, як собор. Склепіння губилося у темряві, але відчуття простору було таким сильним, що я затамувала подих. І тоді побачила: у центрі зяяв провал, з якого виривалося світло. Червоне, гаряче, живе. Полум’я то спалахувало вище, то спадало вниз, мов дихання велетня. Це і був Колодязь Тора.

Я зробила крок ближче, і вогонь у колодязі раптово відгукнувся. Мої долоні спалахнули, не підкоряючись волі. Я злякалася: здавалося, що хтось інший, більший і сильніший, тягне мою силу зсередини.

— Стій, — Макс поклав руку мені на плече. Його долоня була гарячою, майже обпікала. — Це випробування. Колодязь упізнає тебе. Не відвертайся.

Його голос був спокійний, але очі… В них було щось, чого я не розуміла. Суміш страху й гордості. Я відчула, як у мені зростає нова хвиля вогню. Він тиснув на ребра, на легені, рвався назовні.

Я закричала і випустила все разом. Полум’я вирвалося з моїх рук і з’єдналося з вогнем колодязя. Мить — і печера освітилася так, що темрява відступила. Стіни вкрилися відблисками, немов кровавими малюнками. Я побачила різьблені символи на каменях — руни, які світилися, коли вогонь торкався їх.

Вони ожили. Каміння задрижало, і з глибини пролунало гулке ревіння. Мене вдарила хвиля жару, і я впала навколішки. Вогонь обіймав мене, не спалюючи, але витягуючи останні сили.

— Тримайся! — Макс підхопив мене за плечі, але я відчула, що він теж бореться. Його полум’я злітало в повітря, огортало нас, створюючи купол.

З глибини піднялася постать. Спершу я подумала, що то просто полум’я. Але воно мало обличчя. Жорстке, вирізане з вогню й каменю. Очі — дві печери лави. Голос прогримів, немов грім у горах.

— Хто сміє торкатися мого подиху? – почула я.

Я хотіла відповісти, але горло стислося. Я відчувала, що ця істота знає мене краще, ніж я сама. Здавалося, що саме полум’я бачить у мені все — слабкість, сумніви, гнів. Але вогняний велетень уже дивився на мене. Його погляд був важчий за будь-які слова.

— Донька вогню, — промовив він. — Ти шукаєш сили чи істини?

Я вдихнула. Сльози обпекли очі, але не від жару — від того, що всередині мене справді жила відповідь. Здавалось я не могла себе навіть контролювати. Ні, ну точно справжня Мері Сью.

— Я шукаю свободи, — прошепотіла я.

— Тоді віддай своє полум’я і візьми моє, - велетень застиг. Його тіло затріщало, полум’я на мить згасло, потім спалахнуло ще сильніше.

Я простягнула руки. Вогонь ударив у мене з такою силою, що я закричала. Макс кинувся до мене, але полум’я відкинуло його назад. Я відчувала, як моє тіло згорає і водночас народжується заново. Вогонь сплітався з моїми венами, розливався в серце, переплітався з кров’ю. Коли світло нарешті стихло, я стояла сама. Колодязь тихо дихав, немов задоволений.

Макс лежав неподалік, з обпеченим плечем, але живий. Він одразу ж кинувся до мене та притягнув ближче. Він був настільки наляканим. Але чоловік хвилювався не за себе. За мене. І це було важливо.

— Ти… ти змогла, — його голос був хрипким. – Але ніколи, чуєш, ніколи так більше не роби. Я не можу втратити і тебе.

Я дивилася на свої руки. Вогонь більше не слухався мене, бо й не треба було. Він був частиною мене. Я відчувала кожну іскру, кожне тепло. І, вперше за довгий час, я відчувала силу не як прокляття, а як відповідь. Я підняла погляд на Макса. Він дивився на мене, і в його очах було те, чого я так довго уникала — визнання.