Глава 4

Мені завжди здавалося, що вода і вогонь не можуть жити разом. Вогонь палить, вода гасить. Але чим довше ми подорожували світом, тим більше я розуміла: протилежності завжди притягуються, щоб зрештою відкрити щось більше. Світ не тримається на чистоті стихій, він росте з їхніх суперечностей. Так було і тепер, коли ми опинилися біля Колодязя Якова в Ефіопії — місця, про яке навіть у книжках магів згадувалося уривчасто, а люди називали його священним і боялися вимовляти вголос.

Ніч опускалася на кам’янисті рівнини. Чорне небо розсипалося білими зорями, і серед цього сяйва мерехтів єдиний вогник — лампа в руках Макса. Вона кидала жовтуваті кола світла на стародавні валуни, вкриті дивними вирізьбленими малюнками. Коли ми ступали ближче, я бачила, що лінії цих знаків тремтять у темряві, ніби живі. Я дивилася на них і відчувала, що руни тут чужі. Вони не належали вогню, не співали мені у відповідь, як зазвичай. Вони пахли прохолодою, каменем і глибинною тишею, яка може задушити, якщо надто довго вдивлятися.

— Це інше випробування, — сказав Макс. Його голос був низький і тихий, але я знала, що він так само напружений, як і я. — Колодязь Якова не спалює, а вбирає.

— Вбирає? — я нахмурилася, бо не звикла до чужих законів.

— Він забирає силу тих, хто приходить із порожнім серцем, — пояснив він. — Лише той, хто готовий залишити частину себе, знайде шлях далі.

Я ковтнула слину, відчуваючи, як слова обпікають мене сильніше за будь-який жар. Бо хіба я була готова віддавати? Я щойно навчилася приймати свій вогонь, щойно почала відчувати його не прокляттям, а частиною себе. І тепер мала знову ризикувати втратити його?

Ми підійшли до краю. Колодязь виявився не звичайною шахтою, а природним проваллям, вузьким і глибоким, зі стінами, що блищали від вологи. На дні сяяло світло — не червоне й гаряче, як у Колодязі Тора, а холодно-блакитне, майже місячне. Здавалося, що там не вода і не камінь, а жива сутність, яка дивиться на нас знизу. Я відчула, як волосся на руках стало дибки, і мимоволі обійняла себе руками.

— Треба спуститись? — спитала я, хоча вже знала відповідь.

— Інакше ми ніколи не дізнаємось, — відказав Макс.

Ми рушили вниз вузькими сходами, вирізаними прямо в камені. Вони були слизькими й круто вели вниз, мов зуби пастки. Я трималася за стіну, намагаючись не дивитися у безодню під ногами. Моє полум’я в долоні горіло обережно, наче й воно боялося образити цю густу тишу. З кожним кроком температура падала, і холод піднімався мені в груди. Вперше за довгий час я тремтіла не від страху, а від холоду.

Коли ми дісталися донизу, перед нами відкрилася величезна зала. Її стіни змикалися у високому куполі, в якому відлунював кожен наш крок. У центрі стояла кам’яна чаша, вирізана з моноліту. Вона була наповнена рідиною, схожою на воду, але вода світилася зсередини, як світляки, злиті в одне ціле. Світло відбивалося в склепіннях і перетворювало печеру на храм. Я підійшла ближче і відчула, як моє полум’я мерхне. Воно ніби тануло в повітрі, витягуване невидимою рукою. Я схопила себе за долоні й підняла очі на Макса.

— Вона забирає мій вогонь, — прошепотіла я.

— Дозволь їй, — він став поруч, серйозний і спокійний. — Це і є випробування.

— А якщо я залишуся без сили? — мій голос зірвався.

— Тоді дізнаєшся, хто ти без неї, - посміхнувся Макс. – Ти все життя жила простою людиною.

Його слова вдарили болючіше за будь-яке полум’я. Хто я без вогню? Просто дівчина, що запізно дізналася про свого батька, що ховає образи, що шукає свободу, бо не знає, куди належить? Чи я була кимось іншим?

Я простягнула руки до чаші. Світло з неї спалахнуло й втягнуло в себе моє полум’я. Я закричала — не від болю, а від відчуття порожнечі. Вогонь був частиною мене, а тепер він ішов, і я лишалася голою, слабкою, беззахисною. У грудях утворилася чорна діра, яка вбирала все тепло, всі спогади.

Але тоді щось змінилося. Я побачила у відблиску води власне обличчя. Там була я — але інша. Без полум’я в очах, без сили, без маски. Просто Мія. І вперше я не відчула сорому. Вперше я побачила, що навіть без вогню я жива. Я дихаю. Я можу бути собою.

Світло чаші почало змінюватися. Воно переходило від холодного блакитного до теплішого, золотавого, наче вода визнала мене. І раптом воно вдарило угору, обгорнувши все довкола. Я відчула, як вогонь повертається — але вже не такий, як був. Він змішувався з прохолодою, ставав іншим. М’якішим, але водночас сильнішим, врівноваженим.

— Ти це зробила, — Макс дивився на мене, і в його голосі не було сумніву. — Ти дозволила собі бути слабкою, і саме це зробило тебе сильнішою.

Я підняла руки. У моїх долонях горів вогонь, але тепер він світився блакитним відтінком, немов у ньому жила пам’ять Колодязя Якова. І я зрозуміла: тепер моя сила була не лише полум’ям, а й світлом, яке не гасне навіть у темряві.

Але ми ще не встигли видихнути, як у печері пролунав звук. Наче камінь посунувся, наче щось величезне прокидалося. Вода в чаші почала вирувати. З неї підіймалася постать — не з вогню цього разу, а з води й світла. Її обличчя було спокійним, але очі світилися так, що я відчула, як моє серце стиснулося.

— Ти взяла силу, що не належала тобі, — пролунало в печері. — Чи готова віддати щось натомість?

— Я віддам страх, - без тіні сумніву сказала я.

— Страх? – постать завмерла.

— Він тримав мене. Він робив мене слабшою, ніж я є. Забери його, - прошепотіла я. – Я боялась того, ким є. І тепер хочу цього позбутись.

І тоді я відчула, як щось важке покидає мене. Серце стало легшим, плечі — вільнішими. Я вперше вдихнула повітря так, ніби народилася заново. Постать кивнула й розчинилася у воді. Колодязь стих. Світло повернулося до спокійного сяйва. Макс торкнувся мого плеча.

— Ти змінилася, — тихо сказав він.

— Сонечки волохаті, прямо як в тих фільмах, - нервово розсміялась я. – Давай краще вибиратись звідси.

Ми піднялися нагору, і зоряне небо знову зустріло нас. Але тепер воно було іншим. Воно сяяло гостріше, світилися навіть ті зорі, яких я раніше не бачила. Бо я знала: відтепер мій вогонь і мій шлях не належать лише мені. Вони належать і тим, хто приходить у темряву зі страхом і виходить із неї зі світлом.