Глава 3

Ми прилетіли в Танзанію на світанку. Сонце ще тільки пробивалося крізь рожеві хмари, коли перед нами розкинулося Озеро Натрон — солоне, мілке, схоже на дзеркало, що відбиває небо. Його поверхня виблискувала ніжними перламутровими відтінками, але водночас щось у ній було тривожне, лячне. Я не могла відвести погляду. Озеро нагадувало величезний кристалізований океан часу, застиглий у нетерплячому очікуванні.

Берег був усіяний статуями — не справжніми, звісно, а тілами птахів і тварин, скам’янілих через хімічний склад озера. Їхні пози були дивно живі, наче вони могли в будь-який момент знову злетіти або втекти. Мертві й прекрасні водночас. Вода озера відбивала світло, що починало приглушено пульсувати з ритмом дихання природи, і кожен відблиск виглядав живим, неначе маленький вогонь, який не обпікає, а стежить.

— Це місце небезпечне, — сказав Макс, вдивляючись у горизонт. Його обличчя було серйозне, але спокійне. — Але дуже важливе. Тут замикається один із кругів магічного балансу.

— Балансу? — запитала я, відчуваючи, як серце стискається від одночасного страху і захоплення.

— Тут магія смерті перетинається з магією відродження, - продовжував він. – Це одне з небагатьох місць, де можна побачити, як життя переходить у іншу форму — без жалю, без болю. Просто… перехід.

Я ступила ближче до води. Вона була тепла, майже гаряча. Кожна крапля, що торкалася моїх пальців, залишала по собі легкий присмак солі, металу і чогось давнього, такого, що нагадує запах старих бібліотек і магічних лабораторій. Повітря було густе, насичене хімічними випарами, що змішувалися із ранковим туманом. Мене охопило відчуття, ніби сама земля і вода випромінюють спокій і попередження водночас.

— Ми щось шукаємо? — спитала я, не зводячи погляду з озера, бо його поверхня відображала небо з такою ясністю, що мені здавалося: можна побачити власну душу, якщо придивитися.

— Так. Тут має з’явитись провідник, - посміхнувся Макс. – Дух, який мешкає в цьому озері ще з часів, коли перші маги вчилися розмовляти з природою.

— Провідник? – не зрозуміла я.

— Його не можна викликати, - пояснив чоловік. – Лише чекати.

І ми чекали. Хвилина. Дві. Десять. Кожна хвилина тягнулася, як повільна пісня в пустелі часу. Птахи притихли, вітер стих, і навіть вода, що зазвичай шепотіла, зупинилася, немов вдихнувши очікування. Я відчула, як в мені пробуджується дивне відчуття: пульсуючий ритм життя, змішаний із ритмом смерті, який завжди присутній на межі озера.

Аж раптом вода переді мною закрутилася, як якесь дивне дзеркало, що оживає. Із глибини з’явилася постать — висока, срібляста, мов створена з ртуті, що переливається у всіх кольорах світанку. У неї не було обличчя, але я відчула, як вона дивиться на мене, бачить мої думки і страхи. Вогонь всередині мене затремтів, наче я стою перед дзеркалом власної душі.

— Ти несеш іскру змін, — пролунав голос у моїй голові, не словами, а відчуттями. — Але чи готова прийняти тінь, що слідує за світлом?

— Я… не знаю. Але хочу навчитись, — відповіла я чесно, і навіть сама здивувалася власній рішучості.

Постать зробила крок по поверхні води, яка не хлюпнулася, а виглядала твердою, як скло. Потім підняла руку. На моїй долоні миттєво спалахнув червоний знак — коло з лінією, що перетинала його навхрест. Я відчула, як у грудях щось клацнуло — ніби відкрився новий канал сили, новий потік магії, який чекав саме мене.

— Це дар і прокляття, — промовив внутрішній голос духа. — Вогонь, що не горить, а зупиняє. Тепер ти бачиш кінець… і вибираєш, чи він настане.

Слова торкнулися глибин моєї душі. Я відчула величезну відповідальність — тепер не лише моя власна доля була в моїх руках, а й тонка грань між життям і смертю, між природою і магією, між минулим і майбутнім. Серце калатало, розум збирався в спокійний вузол концентрації, а пальці самі піднялися, щоб прийняти цей дар.

Постать розчинилась у повітрі так само швидко, як і з’явилась. Озеро знову стало нерухомим. Мертво-спокійним. Тільки легкий вітер обережно грав із хвилями води, нагадуючи, що магія ніколи не спить, навіть у тиші.

— Що сталося? — запитав Макс, його голос звучав низько і спокійно, але очі видавали інтерес і легке хвилювання.

— Вона дала мені вибір. І силу. Але попередила, що за кожним вогнем — тінь, — відповіла я, відчуваючи, як новий потік сили розтікається по мені, наповнюючи м’язи й свідомість.

— Це місце… не пробачає легковажності, - відповів Макс.

Я ще раз озирнулась на озеро. Воно виглядало, як картина — нереальна, застигла в часі і просторі. Але тепер частина його — у мені. Відчуття відповідальності і сили одночасно нагадувало мені, що магія — це не лише здатність змінювати світ, а вміння жити з наслідками кожного дотику, кожної дії.

Я відчула, як новий ритм, ритм балансу життя і смерті, вливається в моє серце. Кожен подих, кожен рух тепер резонував із магією озера. Мертва краса, червоні води, статуї — усе стало частиною мене. Я більше не була спостерігачем, я стала носійкою пам’яті та сили цього місця.

— Готова рушати далі? — запитав Макс, повертаючись до мене з тихою усмішкою.

— Готова, - я кивнула, відчуваючи гармонію всередині.

Я ще довго дивилася на озеро, спостерігаючи, як сонце підіймається вище, забарвлюючи воду у відтінки пурпуру і золота. Тепер я знала: сила не приходить лише з полум’ям і рухом магії. Вона приходить із розумінням балансу, з прийняттям тіні, що йде поруч із світлом, і з відповідальністю, яку ніколи не можна забути.