Глава 2

Ми прилетіли в тиші світанку. Сікіхор — острів, загублений серед Філіппін, вкритий джунглями і легендами. З висоти пташиного польоту він виглядав як оксамитовий шматок землі, що ковтав сонячне світло й ховався серед синьо-зелених хвиль океану. Внизу ледь виднілися вузькі стежки, переплетені деревами, та окремі світила, що виглядали як старі кам’яні споруди, покриті мохом і плющем.

Багато хто вважав його проклятим місцем, де чаклуни досі варять зілля, а духи не дрімають. Я завжди думала, що це перебільшення, поки не ступила на землю острова. І тоді повітря змінилось. Воно стало густим, в’язким, наче тримало нас у своїх обіймах. Кожен подих налітав на груди важким тягарем, наче сама природа спостерігала за кожним нашим рухом і вирішувала, чи заслуговуємо ми тут перебувати.

— Цей острів не просто магічний, — сказав Макс, й я відчула, як у його голосі з’являється рідкісна серйозність. — Він живий. І не всім радий.

Ми рушили вузькою стежкою поміж пальм. Листя гучно шаруділо під ногами, а гілки, переплетені в щільні арки, відкидали тіні на наше обличчя. Десь недалеко шумів водоспад, і його дзюрчання змішувалося із стрекотом дивних птахів, яких я раніше бачила лише у старих енциклопедіях магічної природи. Все виглядало так… заспокійливо. Але всередині мене щось тривожно гуділо, мов перед штормом.

— А що ми шукаємо? — спитала я, намагаючись голосом передати спокій, хоча всередині моє серце калатало, немов барабан.

— Місце сили. Старе святилище, — відповів він, зупинившись і оглядаючи околиці. — Кажуть, там спить дух, що колись був покровителем магів острова. Але з часом щось пішло не так, і його сила стала небезпечною.

— І ми… його розбудимо? – прошепотіла я.

— Сподіваюся, ні, — промовив Макс, але його погляд не відводився від глибоких тіней джунглів, немов він відчував невидиму присутність, що спостерігала за нами.

Ми вийшли на невелику галявину. У центрі стояв камінь — величезний, з дивними символами, що плавно виблискували в слабкому світлі світанку, наче нагадуючи про стародавні ритуали і клятви, які колись були тут складені. Я простягнула руку і торкнулася холодної поверхні, і одразу відчула, як щось ожило. Земля затремтіла під ногами, немов прокинулася від довгого сну. Камінь спалахнув зсередини — і просто перед нами виросла постать із туману: висока, з волоссям із моху, очима, що світилися сріблом, як місяць у нічному небі.

— Чому ви тут? — промовила вона беззвучно, але я чула її слова всередині себе, наче вони шепотіли безпосередньо моїй душі.

— Ми шукаємо розуміння, — сказала я, намагаючись відчути повагу і щирість у кожному слові. — Історії. Сили. Ми — не вороги.

Сутність нахилила голову, і час неначе розтягнувся. Я затамувала подих. Острів навколо застиг, листя перестало шелестіти, а вода у маленькому струмку затрималася, немов уважно слухаючи.

— Це місце було спокійний. Люди забули шанувати мене. Забули платити ціну, — промовила вона, і я відчула в її словах тяжку печаль століть. – Ви хочете забрати в мене останнє.

— Ми не прийшли по дари, - пояснив Макс. – Лише з повагою.

Тиша розтяглася на вічність. Я не знала як реагувати. Невже мені доведеться зараз втікати звідси? Ні, Макс явно все продумав. Потім сутність промовила всередині моєї свідомості.

— Ти несеш вогонь, - сказав він. – Але не той, що спалює. Той, що очищає.

Я не знала, що сказати. Її голос був і водночас — не голос. Він не звучав зовні, а проник прямо в думки, розкриваючи найпотаємніші куточки душі. Вона зробила крок до мене, і щось, мов іскра, торкнулося моєї свідомості. Раптом я побачила видіння: старі чаклуни, що танцювали навколо величезних вогнищ; магія, що зцілювала хворих і оберігала дітей; ритуали, що підтримували рівновагу острова. Я відчула їхню мудрість і турботу, їхні страхи і надії.

— Я даю тобі пам’ять цього місця, — промовила сутність. — Неси її, але не знищуй.

Я кивнула, і в ту ж мить відчула, як її присутність проникає в моє тіло. Серце стало важким від відповідальності, а разом із тим — сповненим рішучості. Я знала: ця пам’ять — не просто знання, а частина самої душі острова. Сутність розтанула в повітрі, а камінь згас, залишивши після себе лише легкий дим і відчуття прохолоди, що струмувало по шкірі, немов теплий подих вітру. Лише легкий вітер дмухнув у моє волосся, наче хтось прощався.

— Що вона тобі сказала? — тихо спитав Макс.

— Що я несу пам’ять. І відповідальність, — відповіла я, відчуваючи, як ця нова сила пульсує всередині, наче живий організм.

Я озирнулася на галявину. Вона знову була спокійна, але тепер частина її — у мені. Листя на деревах повільно розгойдувалося, водоспад тихо дзюрчав, а птахи почали знову співати. І здавалось, що всі звуки світу злилися в одне гармонійне звучання, у якому відчувалася мудрість і сила острова.

Я почала розуміти, що бути чарівницею — це не просто мати силу в руках. Це відчувати відповідальність за кожну краплину магії, за кожну історію, за кожну пам’ять. Це — зберігати гармонію і шанувати її, навіть якщо ніхто цього не бачить. Я стала частиною острова, частиною його історії і його сили.

Кожен подих, кожен крок, кожен погляд на галявину тепер наповнював мене впевненістю: світ може бути небезпечним і незбагненним, але я готова зустріти його магію очима, не зводячи погляду. Моє серце тепер билося в ритмі острова, і я знала: ця пам’ять — моя нова сила, яку я буду берегти й передавати, як життєву істину.

І я зрозуміла, що Сікіхор не просто острів. Він живий, дихає крізь кожен листок і кожну гілку, через кожен струмок і кожен камінь. І частина його тепер — у мені, так само, як я — в ньому.