Розділ ІІІ

Вранці ми сиділи за великим столом у величезній вітальні. Прозорі штори колихалися від теплого вітерця, що приносив запах свіжоскошеної трави та квітів із саду. Я спостерігала, як сонячні промені ледь торкаються паркету, граючи на його поверхні золотистими відблисками. Величезні вікна відкривали вид на розкішні сади, де дерева, здавалося, простягали свої гілки до самого неба, а квіти тихо похитувалися на ранковому вітрі.

Атмосфера була спокійна, навіть трохи містична, ніби час тут йшов повільніше і кожен момент був насичений магією. У цих стінах все дихало давниною: високі стелі з ліпниною, темні шафи з різьбленням, м’який запах старого дерева й свіжих троянд із ваз на підвіконнях.

Макс стояв біля стелажа з книгами, величезними томами з шкіряними палітурками, що пахли старовиною і чаклунством. Його обличчя зосереджене, але водночас світилося тією невгамовною цікавістю, що завжди вирізняла його серед інших. Він повільно виймав старовинну карту світу, обережно розкладаючи її на столі, наче торкався дорогоцінного артефакту. Краї карти були потемнілими, подекуди трохи обгорілими, а ледь помітні лінії континентів нагадували мереживо, виткане чимось більшим за людську руку.

— Ти готова до пригод? — запитав він, не піднімаючи погляду від карти.

Його голос звучав впевнено, але в ньому відчувалася та сама дитяча захопленість, яку я часто помічала, коли він щось готував для мене. Я посміхнулася і кивнула. Це означало значно більше, ніж просту згоду. Це було визнання того, що я приймаю виклик, готова вийти за межі знайомого світу й дозволити магії врешті відкрити мені шлях.

У цей час до мене одразу ж підійшла Міріс та обійняла. Від неї віяло материнським теплом, і я буду дуже за цим сумувати. Її тонкі пальці лагідно ковзнули по моїй щоці, а в погляді світилося стільки ніжності, що на мить я відчула себе маленькою дівчинкою, яку вперше відпускають у далеку подорож.

— Дзвони нам якомога частіше, — посміхнулася вона, але в очах стояли сльози. – І приїжджай на канікули, тобі тут завжди раді.

— Дякую, — прошепотіла я. – Бабусю.

Цього разу вона не стримала сльози, і я бачила, як для неї було важливо почути ці слова. Вона довго чекала, коли я прийму її не лише як далеку родичку, а саме як частину свого серця. Я відчула, як її плечі злегка здригнулися, але в тому тремтінні була не лише печаль, а й полегшення, ніби вона нарешті зняла з душі тягар невимовних слів.

Костянтин та Андрій теж по черзі міцно обійняли мене. Костянтин завжди здавався стриманим, але зараз його руки стискали мої плечі так щиро, що я ледь не розридалася. Він нахилився до мого вуха й прошепотів.

— Бережи себе, - він посміхався. – Ми всі віримо, що в тебе вийде.

Андрій, навпаки, завжди був емоційним, майже вибуховим. Його обійми були гучними, мов крик. Він розсміявся, хоч у кутиках очей теж блищала волога. До дядька було просто звикнути.

— Якщо знайдеш щось цікаве, одразу пиши! А ще краще — привези сувеніри! — і навіть у цю мить він залишався собою, здатним перетворити будь-яку драму на щось тепле.

Я відчула, як у грудях стискається від усіх цих почуттів. Це було справді найкращим літом у моєму житті. Сади, у яких ми проводили вечори, розмови до світанку, сміх, який лунав серед високих стін цього маєтку, запах випічки, якою щоранку пригощала Міріс, старі історії, які розповідав Костянтин, і нескінченні жарти Андрія. Я знала: навіть якщо попереду чекають небезпеки, цей спогад залишиться зі мною назавжди, мов оберіг.

Але пригоди ще не закінчились. Макс обережно провів пальцем по карті, і в повітрі завібрувала невидима сила. Кольори на пергаменті ожили, перетворюючись на мерехтливі потоки світла. Лінії рік заструменіли, гори здійнялися, мов живі, а моря зашуміли тихим шепотом. Я завмерла, вдивляючись у цю дивовижну магію.

— Тут позначено шлях, яким ходили ще наші предки, — тихо пояснив він. – Стародавня дорога, яку забули навіть наймудріші. Кажуть, вона веде у місця, де можна знайти відповіді на запитання, що мучать душу.

Я проковтнула клубок у горлі. У глибині серця я знала: ця подорож змінить мене. Вона буде важчою, ніж будь-який іспит, і вимагатиме сміливості, якої я досі не мала.

— Чи готова ти йти туди, де кінець світу зустрічається з його початком? — спитав Макс, і його очі нарешті зустрілися з моїми.

— Так, - одразу відповіла я.

Я ще раз озирнулася на кімнату. На сонячні плями на підлозі. На книжкові полиці, які бачили сотні поколінь. На обличчя тих, кого я навчилася любити. І відчула, як моє серце одночасно розривається і шириться. Цей ранок був кінцем місяця возз’єднання з родиною. Але він був і початком історії, яку я мала пройти сама.