Глава 9

Цього ранку я знову прокинулася раніше за всіх. Сонце тільки-но почало торкатися обрію, і його перші теплі промені, що пробивалися крізь важкі штори, створювали у кімнаті м’яке, майже казкове світло. У повітрі відчувався запах свіжого вологого повітря та роси на садових квітах. Було так тихо, що я чула, як у глибині саду просинаються птахи, їхній спів ніби злився з ритмом мого серця. Я відчула бажання прогулятися на самоті, подумати про все, що сталося за ці кілька днів у Румунії, і, можливо, трохи зрозуміти себе у цьому новому світі.

Макс неодноразово говорив про те, що в родині всі мають свої ролі, свої обов’язки та традиції. Я ж ще намагалася усвідомити, де саме моє місце в цьому світі магії — у родині, що здавалася величною і водночас настільки закритою для мене. Мене захоплював кожен дрібний елемент цього маєтку, кожна деталь, яка відчувалася як жива частина історії, але водночас віддаленою та загадковою.

Я тихо вийшла з кімнати і спустилася на перший поверх. Кухня вже була наповнена теплом — Міріс готувала сніданок, сковорідка тихо шипіла, а запах смаженої яєчні змішувався із ароматами свіжоспеченого хліба та трав’яного чаю. Вона не помітила мене відразу, поки я не зупинилася біля столу.

— Еміліє, дитинко, ти вже прокинулася? — запитала жінка, повертаючись до мене з усмішкою, що відразу зігріла мене. — Я думала, ти спиш ще довше.

— Встала рано, певно на мене так впливає повітря Румунї, — відповіла я.

Я постерігала за тим, як вона з ніжністю перевертала яєчню. Її рухи були повільні та спокійні, кожен жест — продуманий і лагідний, наче вона хотіла передати мені частинку свого досвіду, частинку домашнього затишку.

— Як твої враження від країни? — продовжила бабуся, сервіруючи страви на стіл. — Ти ще не звикла, а?

Я кивнула, намагаючись підібрати слова. Сіли за стіл, і вона подала мені чашку чаю та пару скибок хліба з маслом. Цей простий домашній сніданок миттєво наповнив мене відчуттям спокою. Тут не було метушні, не було гучних голосів чи напруження — лише теплий світ, запахи і присутність тих, хто здавалося, завжди був поруч, готовий підтримати.

— Мабуть, ще не зовсім звикла, — зізналася я, обережно занурюючи чайну ложку в чашку, відчуваючи легкий трепет у грудях. — Все нове, тут багато незвичних для мене речей.

— Це нормально, — посміхнулася Міріс, і я відчула, як тепло її погляду розвіяло невпевненість. — Не переживай. Може, спочатку буде важко, але всі ми одна родина. Якщо щось стане не зрозумілим, просто скажи. Ти завжди можеш розраховувати на нас.

Я відчула, як частина мого внутрішнього страху відступає. Тут, серед цього величезного маєтку, я знайшла те, що шукала — відчуття безпеки, яке довгий час було мені незнайоме. Словами важко описати ту глибоку затишність, яка заповнювала простір навколо.

В цей момент на кухню зайшли Костянтин та Андрій. Вони були знайомими мені постатями — сильні, рішучі, із загостреним почуттям справедливості. Дідусь обійняв мене по-своєму, мужньо і трохи незграбно, але його очі світилися м’якістю.

— Як справи, Міє? — запитав він, сідаючи за стіл.

— Все нормально, — відповіла я, відчуваючи, що це «нормально» стає частиною мене. — Все нове, але цікаво.

— Добре, добре, — похвалив Андрій. — Я впевнений, ти швидко звикнеш до нас. Всі тут вірять у твої здібності, і я певен, що ти знайдеш своє місце.

Ми говорили ще кілька хвилин, насолоджуючись запахом свіжого чаю та хліба. Незабаром до нас приєднався батько, і за столом почалася більш тепла та невимушена атмосфера. Він розповідав про своє дитинство, про яскраві спогади та пригоди, які пережив у маєтку. Я слухала його, і відчувала, як відкривається ще один шар історії нашої родини — величезної, глибокої, з власними традиціями, секретами та магічними знаннями.

Після сніданку ми всі разом вирушили на прогулянку по саду. Я була приємно здивована тим, як Міріс та Костянтин взаємодіють між собою — без слів, наче на якомусь невидимому рівні розуміння. Це здавалося магією іншого роду, не тією, що проходить через книги чи заклинання, а магією життя, довіри та взаємоповаги. Я відчула, що мені також треба навчитися такої гармонії, знайти своє місце в цій мережі відносин.

— Еміліє, ти знайдеш своє місце в родині, — сказав Макс, поклавши руку мені на плече. Його дотик був легким, але наповненим силою й спокоєм. — Усі ми маємо свою роль, і ти не менш важлива частина цієї родини. Я радий, що ти тут.

Я поглянула на нього й відчула хвилю тепла і водночас легкий сумнів. Мені здавалося, що я все ще чужа, але в той же час щось всередині відгукнулося на його слова. Кожен крок, кожна розмова відкривали переді мною нові горизонти. Я починала розуміти, що можу знайти своє місце, свій шлях серед цих людей і цієї магії.

Ці слова залишилися у моїй душі. Я зрозуміла, що для того, аби відчути себе частиною цієї родини, мені потрібно буде більше часу і терпіння. Але я була готова дати собі цей час, і це відчуття давало надію.

Ми продовжили прогулянку садом. Дерева стояли величними, їхні крони створювали м’які тіні, а повітря було сповнене ароматів квітів, трав і свіжості ранку. Навколо панував спокій, але водночас я відчувала, що магія родини невидимими нитками пронизує простір. І навіть коли день почав хилитися до вечора, я відчувала, що моє місце серед цих людей стає все більш відчутним. Я навчалася новому, відкривала нові частини себе і впевнено відчувала, що зможу знайти свій шлях у великій родині магів, яка тепер стала частиною мого життя.