Глава 8

Цього ранку сонце тільки-но почало торкатися обрію, і перші проміння розсипалися по саду, наповнюючи його ніжним золотистим світлом. Я відчувала, як воно ковзає по моїй шкірі, наче легкий дотик, який пробуджує тіло і душу. Повітря було свіже, насичене ароматами квітів і трав, а пташиний спів лунав із усіх куточків саду, створюючи відчуття повної гармонії. Це був момент спокою перед тим, що мало статися, але я відчувала, як серце швидко б’ється від очікування.

— Це місце, про яке я хотів тобі розповісти, — тихо промовив Макс, коли ми крокували вузькими стежками між високими деревами, що здіймалися до неба, немов живі колони стародавнього храму. Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалася гордість і якась легка таємничість. — Тут, у цьому лісі, я і мої родичі завжди знаходили розраду та силу.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись прочитати емоції, але відчуття магічної загадки змішалося із хвилюванням. Вхід до лісу був майже непомітний — лише кілька кроків від головної стежки, заховані серед старих дерев і густого плюща. Мене охопила дивна суміш страху й захоплення, наче я наближалася до чогось, що існувало одночасно і в нашому світі, і поза ним.

— Що тут? — запитала я, зупиняючись перед величезним кам’яним порталом, який майже зливався з навколишнім ландшафтом.

Макс торкнувся каменю, і я відчула, як від його пальців йде легкий вібруючий тепловий імпульс, який розливався навколо, неначе заклик до чогось більшого.

— Це старовинний храм, — сказав він тихо. — Усі маги нашої родини приходили сюди, щоб знайти внутрішню силу. І ти, Еміліє, зараз теж готова стати частиною цього місця.

Повільно портал почав розкриватися. Уздовж вузької стежки пролягав тонкий промінь світла, який наче вів нас у глибину не лише лісу, а й самого себе. Я ступила вперед і відчула легкість у кожному русі — немов повітря саме підтримувало мене. Разом із Максом ми увійшли в простір, що не був ані частиною лісу, ані частиною світу, який я знала.

Перед нами стояла велика дерев’яна арка, виткана магічними символами. Вони світилися ніжним білим світлом, що пронизувало кожен куток храму. Повітря здавалося насиченим енергією; воно хвилювало мої відчуття, змушуючи відчути невидимі потоки сили, які огортали нас. Я робила кроки обережно, прислухаючись до того, як моє тіло відгукується на цю силу.

— Ось тут ми навчаємося основам магії, які не можна знайти в жодних книгах, — сказав Макс, спостерігаючи, як я вдивляюся в храм. — Тут, у цьому місці, сила магії відчувається на кожному кроці. Воно сповнене історією, але також завжди чекає на нових магів.

Я глибоко вдихнула, і мене охопило відчуття, наче храм дихає разом зі мною. Сила родини, пам’ять поколінь, їхні надії й страхи — усе змішалося в енергії, яка лягла на моє серце, наповнюючи його дивовижною теплотою. Я відчула, що магія живе тут не як абстрактне явище, а як живий організм, що спостерігає, оцінює і реагує на мене.

— Ти хочеш спробувати, Еміліє? — запитав Макс, торкнувшись мого плеча.

Я кивнула, хоча ще не зовсім розуміла, як саме це працює. Та довіра до батька допомогла відкинути сумніви. Я відчула, як щось всередині мене пробуджується — наче невидимий вогонь готовий розгорітися, але водночас чекати правильного моменту.

— Відкрий своє серце для магії цього місця, — сказав батько. — Дозволь їй пройти через тебе, не стримуючи. І, можливо, саме тут ти знайдеш той потенціал, який носиш у собі.

Я закрила очі й зробила глибокий вдих. Відчуття, яке я спершу не могла описати, розлилося по всьому тілу: тепло, тремтіння, світло, що пронизувало шкіру і розум одночасно. Вогонь всередині мене здригнувся, і я зрозуміла, що тепер можу відчути його набагато сильніше. Він не просто палав — він був частиною храму, частиною мене і всього навколо.

Коли я відкрила очі, простір навколо змінився. Флуоресцентні квіти засяяли ніжним світлом, повітря наповнилося м’якою енергією, а від мого тіла пішла легка теплота, що розливалася навколо, немов невидимий ореол.

— Ти це зробила, — сказав Макс з гордістю, який змішувався з легким хвилюванням. — Ти відчула силу цього місця. Тепер магія твоєї родини стане частиною тебе назавжди.

Я посміхнулася, але всередині залишалося відчуття чогось незвіданого, щось ніби чекало, щоб я пішла далі, відкрила нові горизонти.

— Чудово, — промовила я тихо.

Та разом із цим відчуттям виникло й усвідомлення відповідальності. Магія — це не тільки сила, а ще й обов’язок, і я зрозуміла, що попереду буде багато навчання, випробувань і внутрішніх змін. Макс, наче читаючи мої думки, додав.

— Не поспішай за силою, - посміхнувся він. – Магія — це не лише потужність. Це розуміння, контроль і відповідальність. З часом ти навчишся все усвідомлювати.

Я кивнула й відчула, як енергія храму врівноважує мої відчуття. Погляд упав на камінь у центрі, вкритий символами, що світилися м’яким світлом. Вони здавалося такими знайомими, але я відчувала, що ще багато треба дізнатися — про свою родину, про себе, про магію, що тепер стала невід’ємною частиною мого життя.

Коли ми залишили храм і повернулися в сад, я відчула, що змінилася назавжди. Це була не просто сила. Це було пробудження, і я знала: відтепер магія завжди буде зі мною, а шлях, який ми розпочали разом із батьком, лише починався.