Глава 7

Румунія не переставала дивувати мене. Кожен куточок цієї країни був наче магічним, приховуючи в собі таємниці минулого, здатні змінити уявлення про реальність. Мені здавалося, що сама земля тут пам’ятає події століть, і навіть вітер, що грався між деревами, ніс із собою шепіт минулих поколінь. Кожен день, проведений у маєтку, наповнювався відкриттями — маленькими та великими, простими і дивовижними водночас.

Але попри всю красу цього місця, я відчувала внутрішнє хвилювання: потребу доторкнутися до чогось стародавнього, розкрити нові грані своєї магії та дізнатися більше про родину, яка була одночасно моїм корінням і загадкою.

Одного дня ми з Максом вирушили на прогулянку в містечко, що знаходилося неподалік маєтку. Стрига, здається так воно називається. Крихітні вулички з бруківкою, обрамлені низькими будинками з червоною черепицею, здавалися немов застиглими у часі. Вітри з гір приносили запах свіжої трави, вологого листя й старого каменю, що нагадував про стародавні легенди. Кожен крок викликав у мені відчуття очікування: немов щось невидиме кликало нас далі. І ми не підозрювали, що за наступним поворотом нас чекає нова пригода, здатна змінити розуміння всього, що я знала про магію та родину.

Ми рушили до старого лісу, який відділяв маєток від невеликої річки. Ліс був покритий туманом, густим і холодним, і кожне дерево ніби шепотіло свої таємниці. Листя тихо шелестіло, а повітря наповнювалося невловимою енергією. Макс казав, що цей ліс славиться магією, але до кінця не пояснював, що саме це означає. Цікавість перемагала обережність.

— Будь обережна, — сказав він, коли ми зупинилися на краю дерев. — Ліс цей старий і магічний. Тут можна побачити багато, але не все з цього буде дружнім.

Я кивнула, відчуваючи, як в повітрі вібрує енергія. Туман наче обвивав нас, і кожен крок крізь м’яку землю лісу був наче крок у невідоме, сповнений напруження й водночас захоплення. Сонячні промені лише зрідка пробивалися крізь густі крони дерев, створюючи плями світла на мохнатому ґрунті. Я відчула, що кожен звук — шелест листя, дихання вітру, подих тварин — має власне значення, наче ліс сам повідомляє нам щось важливе.

Ми йшли, занурені у тишу, коли раптом перед нами відкрилася невелика поляна. Її центр займав величезний камінь, вкритий дивними, майже живими символами, що світилися легким внутрішнім світлом. Я завмерла, відчуваючи, як серце б’ється швидше, а руки наче самі тягнуться до каменю.

— Що це? — запитала я, наближаючись.

— Стародавній магічний камінь. Серце Румунії, — пояснив Макс, йдучи за мною. — Віриться, що через нього можна встановити контакт із минулими поколіннями нашої родини.

Я простягла руку й торкнулася його холодної поверхні. Легкий електричний розряд пройшов крізь мене, але він був не болючий, а м’який, як хвиля, що обгортає тіло і розливається по нервових закінченнях. Мій розум заповнили яскраві образи: стародавні чарівники, величні битви, подвиги і поразки, моменти втрат і розчарувань. Серед них я впізнала свого прадіда із зображень, великого мага, який, на жаль, зрадив свій народ заради безмежної сили.

Його обличчя було одночасно благородним і трагічним, і я відчула суміш захоплення та страху. Звуки шепоту змусили мене відсунутись від каменю. Втома наповнила моє тіло, а розум ще довго обробляв інформацію, яку я тільки-но отримала.

— Ти бачила їх, правда? — запитав Макс, підійшовши ближче.

Я кивнула, намагаючись зосередитися на подиху. Усі ті образи залишилися в пам’яті, немов частина мого власного життя, а не просто історії, яку я бачила здалеку.

— Це неймовірно... Як саме це працює? — прошепотіла я, все ще відчуваючи присутність древніх енергій у повітрі.

— Це давня магія, — пояснив Макс. — Ти, як остання з нашої родини, маєш особливий зв’язок із цими силами. Камінь дає можливість передавати досвід поколінь, але лише тим, хто має спадкову магію.

Я стояла, намагаючись переварити все побачене. Та раптом із глибини лісу долинув дивний звук — ледь чутне шурхотіння, схоже на подих величезної істоти. Я повернула голову і помітила темну тінь, що рухалася між деревами.

— Максе, — прошепотіла я, відчувши, як серце стрибнуло в грудях. Макс миттєво схопив мене за руку й сховав за великим деревом.

— Щось не так, — прошепотів він. — Це не просто ліс. Важливо залишатися непомітними.

Ми завмерли в тиші, слухаючи шелест листя. Тінь наблизилася, і я помітила її рухи — швидкі, майже беззвучні, і водночас вражаючі своєю грацією. Це була істота, якої я раніше не бачила, її очі блищали у темряві, відбиваючи останні промені сонця.

— Вона нас не помітила, — тихо сказав Макс. — Але, мабуть, це не останній раз, коли ми її побачимо.

Ми повільно відступили назад, тримаючи тишу, поки тінь не зникла в глибині лісу. Відчуття тривоги не зникло, воно розлилося по всьому тілу, нагадуючи, що ми доторкнулися до чогось набагато більшого, ніж проста пригода.

— Що це було? — спитала я, коли ми вже поверталися до маєтку. — І чому ми так боялися?

— Це один з магічних охоронців лісу, — пояснив Макс. — Він зазвичай не нападає, але коли ми порушуємо його територію, він реагує.

Але я все ще відчувала невидимий натяг між нами і лісом, наче ми тільки-но доторкнулися до таємниці, яку складно було зрозуміти повністю.

— Ти відчуваєш, як він спостерігає за нами? — спитала я, розуміючи, що це був не просто ліс, а початок чогось набагато більшого.

— Так, відчуваю, - кивнув він. – Але, можливо, ми повернемося сюди знову. Згодом.

І хоча ми йшли назад до маєтку, я знала: це був лише початок. Попереду нас чекали неймовірні відкриття, нові випробування і неймовірні пригоди, а магія Румунії обіцяла ще більше таємниць, ніж ми могли собі уявити.